Чаптер 5. Відлуння свідомості

Я повернулась. Відлуння свідомості пошепки гукало мене зсередини. Я повільно відкрила очі. Що я бачу навколо себе? Пляж, пісок, сонце світить. Уже день? Була ж ніч. Чи то вечір. Боже, як же сильно болить моя голова. Я готова на стіну лізти, якби ж то тільки вона тут була. Хоча б десь. Я почала вставати. Весь одяг у піску, та ще вологий. Так, стоп, а чого він вологий? Що, взагалі, сталося? Я нічого не пам'ятаю. Тільки темрява, тому і думаю, що була ніч. Може ранок і був.

Спека, сонце прямо випалює шкіру. Я стягую з себе светр, обережно і дуже повільно, бо не здатна нині ані на жодну швидкість. Знявши з себе тепле хутряне вбрання, мені стало трошки легше. Я лишилась у чорній спідній майці. Дивлюсь прямо, стоячи спиною до чи-то моря якогось, чи-то океану. Ох, якби ж то хоча б знати, де я, взагалі, знаходжусь. На мене дивився яскравий, зелений ліс: природа, свіже повітря обвивало моє тіло, хоча все одно було спкекотно. Було видно якусь гору, схожу на жерло вулкана. Якщо останній варіант, то я сподіваюсь, що він хоча б недієвий вже. Якісь пташки літають, і великі, і малі. Дивні свторіння, я таких ніколи і не бачила. Вони були різнокольорові. Ззовні дуже схожі на горобців, проте тулуб у всіх був різного кольору: червоний, жовтий, блакитний, зелений. Голівки темно-сині на всіх. Вони також бігали по піску і, о Боже! Пошепки вирвалось у мене. Спостерігаючи за стрибками однієї з представниць місцевої фауни, я натрапила очима на якийсь силует, що лежав на березі неподалік. Узагалі, чесно кажучи, одразу його не побачила. Я вирішила підійти поближче.

- Хто це? - спитала я саму себе, ніби-то могла знати відповідь. Я присіла на коліна поруч із чоловіком, він лежав обличчям угору. Середьно-русяве волосся від вологості злиплось, перемішавшись з піском. Ніс правильної форми одразу ж припав мене до вподоби. І я очима спустилася на вуста. Інстинктивна посмішка заполонила моє обличчя. Я торкнулася чоловіка у біжовому светрі за плече. Злегка вдарила по обличчю. Потім ще раз, і ще раз. Ну, а потім уже не злегка. Реакції - нуль. - Непритомний, чи що? Може, води наковтався? - я не проходила курси надання першої медичної допомоги, а треба було, як показує нинішня практика. Усе, що я знаю - це варто спробувати зробити штучне дихання та масаж серця. Чи не варто? 

Я згадала усі кіношні сцени схожої тематики та спершу все ж вирішила перевірити чи він узагалі дихає, перевірила чи є пульс, притиснувши вухо до серця.

- О, хух, живий. Слава Богу! - сівши на нього зверху (так собі перше знайомство), - Боже, поможи! - я вирішила спробувати погратись у медсестричку. Схоже, що я якось надто вжилась в роль, бо після мого 5 чи 6 надавлювання на досить, до речі, міцну грудну чоловічу клітину, він почав кашляти. Не довелося і орального штучного дихання робити. Не знаю, правда, зраділа я цьому чи ні. 

Ідемо далі.

Максим

Я почав кашляти, це мене пробудило. Відкриваю очі -  на мені сидить дуже приваблива східна незнайомка. Проте, кашель завадив милуватися цією красою, і вона з мене злізла. Дарма. Мені було зручно під нею. Я відкашлявся, нарешті. З тяжкістю в легенях піднявся, щоб сісти. Дивлюсь, навкруги якісь птахи різнокольорові. Наче горобців перефарбували. Дівчина підвелася, відійшла до води. О, то ми ще й на березі якомусь. Я щось нічого не пам'ятаю. 

- Ви тут давно? - єдине, що зараз зміг із себе видавити, це ось це ось дивне питання. Хоча мені і так було доволі важко складати звуки в літери, а літери - в слова. Голова гуділа так, ніби там аншлаг ожившого Елвіса Преслі перед своїми вірними фанатами минулого століття.

Я сидів, опершись руками на одне коліно, ноги були наче не мої. Ні, я їх відчував, проте якось мені було дивно. Слабкість якась в них була чи щось таке незрозуміле. Зараз встану і впаду. Я дивився на добре складену фігурку незнайомки. Вона обернулася на мене і сказала:
- Гадки не маю, а ви? - пари шоколадних очей подивилася на мене. Наче з укором, на кшталт, якого біса ти, взагалі, вирішив, що маєш привілею зі мною розмовляти?

- Теж, - вона відвернула своє гарненьке личко. Мені закортіло підійти поближче. Я зробив над собою зусилля та встав з піску. Потрохи починаю відчувати спеку, знімаю з себе светр. Недарма ходжу в зал. Спорт-невід'ємна частина мого життя. Проте в мене є спідня майка, яка таки згодилася тут.

- Який ваш останній спогад до того, як прокинулись? - вона спитала мене про це, коли я вже зрівнявся з нею в одній лінії біля моря. Ми були босі. Добре, що не самотні. Я маю на увазі, що якщо ти з кимось іще у такій ситуації, то вже легше.

- Літак, - її питання викликало якісь картинки в моїй голові. Я пам'ятаю літак, аеропорт, салон літака, я сів у крісло, покликав Богд... О, Боже, Богдан! Мене кинуло в холод не дивлячись на спеку. Я почав судомно шукати поглядом знайомий силует, проте, ніде мого племінника не було. - Ви не бачили тут хлопця малого?

- Ні, я може за хвилину до вашого прокинулась. Не бачила нікого більше, - спокійний, скляний тон. - Може він десь трохи далі? Треба шукати.

Ми вже хотіли вирушати на пошуки, як в нашу сторону з лісу виходить хлопчина, схожий на мого племінника. Проте напівголий та розмальований якимись фарбами. 

За ним дивний, сивий та темношкірий чолов'яга. Богдан, побачивши мене на ногах, радісно защебетав, дівчина здригнулась від галасу, я підбіг до малого та обійняв його.

- Що з тобою? - спитав я в нього, роздивляючись дивні орнаменти білого, чорного, синього, зеленого та червоного кольорів.

- Я тепер син прайду Праведної Матері.

- Що? Син кого? - хлопець доки це все вимовляв сам язика собі не зламав.

- Ти усе проспав, дядьку. Тут така історія...