Чаптер 3. Чоловіче спостереження

Мене звати Максим, проте всі називать Макс. Я і є той самий супутник, з яким не захотіла розмовляти на початку рейсу ця вередлива квіточка. 

Тож дозвольте розказати, що відбувалося з часу, як Жасмін втратила свідомість. Відмотаймо трохи назад.

Я прокинувся від якихось дивних поштовхів. На той час я ще не знав імені моєї гарненької супутниці, однак мені все одно відповіли, що наразі ми потрапили в зону турбулентності. Паски у всіх пристегнуті. Я звернув увагу і на пасок сусідки, мабуть-що чисто інстинктивно. Хоча, вона досить симпатична. 

Вибачте, відволікся. Не так-то й легко копирсатися в спогадах.

Ідемо далі. Богдан виглядає досить схвильованим і, здається, от-от почне рюмсати. Він тримає мене за руку обома своїми. Мав би змогу, взагалі, відірвав би, думаю. Я намагаюся зберігати спокій, однак, вдається мені то насилу. 

20 хвилин турбулентності. Люди добрі, що мене так прибило уві сні. Чесно, краще б я не прокидався. Хоча, дитина поруч. Я несу за неї відповідальність. Загальна атмосфера в салоні літака була вкрай напружена. Хтось плакав, хтось молився, хтось, може, там і заповіт вже складає. 

Може, ще обійдеться?

Помічаю той злощасний папірець в ніжних ручках цієї східної красуні (по ній одразу було видно її походження, дуже вже манливі, безодні темно-карі очі). Так, зізнаюсь, не дивлячись на катастрофічну ситуацію, я встигав ще насолодитися її красою. Хоча вона виглядала доволі-таки збентеженою та тривожною.

-Навряд чи нас врятує папірець, - кидаю їй своє зауваження. Так, наразі можна повірити у будь-які забобони, проте існує ж збіг обставин. 

Та попри все, її слова про номери наших крісел шокували мене трохи. Чи може просто здивували. Як виявилось там були і інші числа - 21:33, я чомусь одразу озирнувся на годинник, і не даремно - 21:32. Ми за хвилину від чогось, що може забрати сотні життів, чи скільки тут пасажирів. Якась тривога накрила мене, проте я не можу втрачати самовладнання. Навколишня ситуація вже напружувалась з шаленою швидкістю. І тут на тобі, горить крило. Серйозно? Горить сарай, гори і хата. І так турбулентність, а тут ще і це. Нова хвиля паніки захопила дівчину та Богдана. у мене питання одразу ж постало в голові: стюардесу кликати чи ні? Треба було своїм літаком поїхати. Чому я цей раз вирішив сісти саме на цей літак. Все ж таки, покликав я стюардесу, вона підійшла, я їй показав вогонь за вікном. Жах, що відобразився на її обличчі міг теперь знятися лише пластичним хірургом. Ну, принаймні, так мені здалося на той час. Я теж почав хвилюватися, особливо за Богдана. Стюардеса поспіхом направилась кудись геть. Сподіваюсь, не з парашутом вистрибувати. Аматори. Я дивлюсь на Богдана, проте мій погляд займає дівчина. Вона лежить і не ворушиться. Густе, шовковисте волосся спадає по лицю, ховаючи його від мене. Я протягую руку до неї, торкаюсь, намагаючись покликати. Вона не реагує. Най тобі грець. Вона що непритомна? Коли вона встигла, взагалі? І що сталось? Може в неї панічна атака чи фобія якась? 

Годинник: 21:34.

Що? Я на мить подумав у 33 хвилини ми впадемо. Ага, то вона знепритомніла, мабуть, о 21:33.

Так, Максиме, думаю я сам до себе, припини ці забобони. Ти дорослий чоловік.

Намагаюсь зазирнути у вікно, ми над водою. Чудово, ще втопимось тут нахрін. Так, треба її якось розбудити. Ремінь безпеки знімати не ризикую, тягнусь до неї, хапаю за верхнє передпліччя і тягну до себе. Її обличчя перекотилось по спинці, потилицею малюючи траекторію в мій бік. Я її трохи пригальмував. Проте помітив невелику подряпину на скроні, якраз тій, що вона лежала нею на вікні. Мене почав пожирати страх. Чомусь. За незнайомку? Серйозно?

Добре.

Це просто гуманність. Всі ми люди, та можемо бути емпатичні. Мені просто її трохи шкода. Треба їй якось допомогти, щоб вона мала хоча якийсь шанс вижити. 

21:35

Крило літака горіло ще яскравіше, вогонь не переставав нагадувати про серйозність катастрофи. Здавалося, що ще трохи і крило вибухне, а разом із ним на маленькі тефтельки розлетімося і ми всі. Боже, тут так багато дітей. Жінок. Богдан мій сидить.

Про що думаєш у такі моменти? Про все, що не зробив. Я ще навіть одружений не був. Мені 33 роки. Дітей немає. Богдан - єдина дитина, яку я колись якось намагався виховувати. Він, узагалі, мій племінник, живе просто зі мною, бо там складна ситуація. І зараз його життю загрожує велетенська небезпека, а я нічого толком  не можу з цим зробити. Звісно, у мене були різні стосунки з дівчатами, однак, я одразу знав, що одружуватися не збираюсь. І зараз, на волосині від смерті, я тепер думаю про те, що після мене на цьому світі ніхто не залишиться, я ні в кому не продовжусь пам'яттю та спогадами або ж просто вже генетичним кодом.

З цими думками я дивлюсь на обличчя дівчини, яка й гадки вже не має про те, що відбувається. Тааак, у мене тут десь був антисептик. Дістаю засіб із кишені і тут на тобі.....

Знову поштовх. Боже, ніби київські дороги в небі проклали. Трясовина така ж сама. Такий тиск на нерви та взагалі. Намагаюся хоч якось допомогти. Прискаю на рану дівчини, та звертаю увагу на її обличчя. Довгі чорні вії, вимальовані чорні брови, красуня. Я наче загубився. Такий шедевр хочеться бачити біля себе і вранці, і вночі, і вдень.

Так, стоп. Про що це я думаю взагалі? У нас тут катастрофа. 

Дивно, я думав, що вона прокинеться від вологи антисептика, проте це не подіяло. Може, у неї крововилив? Чи дійсно надто сильно перенервувала. 

- Дядьку, що з дівчинкою? - питає в мене тривожно Богдан.

- Не знаю. Ударилась чи стрес, - племінник намагається її розбудити, проте нічого не діє. Бере в мене антисептик, дає їй понюхати. Точно, можна ж було ще й так зробити. Чому я про це не подумав. Але, це все одно не спрацювало.

Вона ж не в кому впала?

Поштовх. Звернення пілота. Вкрай серйозна ситуація. Ми всі в небезпеці. Усі інші пасажири вже давно побачили стан крила. Дитячий плач заповнив салон літака. Люди з обличчями, наче вони вже вмерли. Страшно? Так. Вмерти? Ні. А чого ж саме мені зараз страшно?