Чаптер 2. Записка, доля чи просто надумування?

Я сіла на своє місце, зручно влаштуватись та відчуваючи затишок в кріслі літального апарату. Сиділа я біля вікна. Не знаю, чом мені закортіло купити квиток саме біля вікна (я ще той акрофоб), але моя дика зацікавленість видом з вікна літака мене підкупила-таки, і я не втрималась.

- Катастрофа! - раптом слова, які я щойно почула від "місцевого оракула" пронеслися в моїй голові.

І тут мене пробило.

Що? Катастрофа? Боже мій, яка ще катастрофа?

Я щось взагалі не надала її словам ваги, доки слухала все те, що вона каже. І її чоловік теж. Шизоїдні якісь - подумала я. Але наразі мій мозок починає панікувати. Чи-то просто нещодавня порція кофеїну його аж занадто активізувала, що він вирішив посилити активність тривожного розладу. Намагаючись відволікти себе такими думками, я поринаю в книжку, яку взяла із собою, аби розрадити себе чимось під час перельоту. "В оточенні ідіотів" - хороша психологічна книжка. А я якраз закінчую дистанційно 4-ий курс психології в Україні, тож і можу себе порадувати сторінками дотепних та доволі-таки життєвих висновків одного з відомих у своєму колі психологів.

Раптом бачу краєм ока, що біля мене хтось сів. Небажано відриваюсь від сторінок та окидаю коротким зором свого "сусіда". Проте, все, що я побачила - чиясь спина. Чоловік когось гукав, відвернувшись від мене та дивлячись за спинку крісла:

- Богдане, наше місце тут. Іди сідай. Ти посередині.

- Але я хотів біля вікна, - почувся трохи здалеку голос хлопчика років 5-6. У цей момент мене відвідала думка, що вони зараз попросять помінятися місцями, що робити я ну дуже не хотіла. Я забилася в куточок та вдягнула навушники, щоб із ними не розмовляти, та поринула в сторінки цікавої психології.  

Під легку розслабляючу музику читалось якось дуже спокійно та невимушено. Навіть не злякалася зльоту, як-то буває в кіношних акрофобів. За години дві я вже майже дочитала книгу і вирішила трохи перепочити, просто насолоджуючись видом з вікна. Змінивши положення тіла, бо мій правий бік щось трохи вже затік, я випрямилась та примостилась до спинки крісла знов. Чоловік поруч теж щось читав. Хлопчик, якого він кликав Богданом, сидів між нами та щось розмальовував на планшеті. Я оцінила боковим зором чоловіка на скільки змогла: - підкачаний, можливо, навіть високий, волосся середньо русяве, обличчя не бачила поки що. Светр біжовий з якимось дивним чорним візерунком. Теж не можу поки що розгледіти, бо не хочу надто сильно "палитися". Але, попри мої скудні нотатки чоловічої зовнішності, я звертаю увагу на велику різницю між тим, як виглядає чоловік та хлопчик. Дитина була темненька, кудрява та з великими темно-карими оченятами. Доволі, до речі, симпатичний, однак, видно, що бешкетник. Може, це його брат чи племінник. Чи, може, в маму пішов. Хоча, Боже, яке мені діло, взагалі, я їсти хочу.

-Катастрофа! - знову це слово зазвучало в моїй пам'яті. Та що ж воно так в'їлося-та а? 

Боже, ну всі ми коли-небудь помремо, то ж не проблема. Усі там будемо і всі згоримо в пеклі. 

Нагорі в мене льготи, внизу зв'язки, все схоплено. Всьо під контролем. Думаю я, і все одно починаю панікувати, бо мозок має якось нагадувати мені час від часу про своє існування.

ЗАПИСКА! Точно! Згадую я і лізу в кишеню.

Боже, що там за числа, взагалі, вони мені казали?

Таак, пошарпане листяне творіння зашеруділо злегка в моїх руках. Я відчула як очі чоловіка подивилися в мій бік.

- Ви в це вірите? - я різко обернулася і наткнулась на уважний, проте досить веселий та добродушний погляд на мене. Пара яскравих блакитних очей зацікавлено чекала на мою реакцію. Я відчула як він поглядом проїхався по моєму обличчю, звичний маршрут для чоловіків: очі, нос, губи, груди. Проте від четвертої станції він утримався. Треба ж, Боже, еталон вихованості та джентльменства. Проте я не відчуваю злості на нього за це. Навпаки, мені подобалось. Боже, Жасмін, треба щось відповісти:

- Я поки навіть не знаю, що там написано, чесно кажучи, - починаю я, і продовжую розкривати згорнений папірець.

- Я ненароком підслухав вашу розмову з тією парочкою. Чесно, я тут нечасто буваю і бачив їх уперше. Тож не знаю, чи варто вірити незнайомцям з приводу всього, що вони намагаються напередбачувати, - чоловік з цікавістю спостерігав за мною.

- Я не можу вірити в те, чого ще не сталось. Якщо буде якийсь збіг, то потім уже подумаю вірити мені чи ні в це все, - вивчаючи записку, я думала, що відволікла себе від нудної бесіди з цим чоловіком через невелику паузу, проте він продовжив:

- Знайшли щось цікаве для себе? - я зашарілась. Яке йому діло, узагалі. Іди звідси, задрав. Проте увага його мені була приємна. Боже, Жасмін, 25 років, хобі - біполярочка.

Я повернулась в його сторону. 

- Гадки не маю, що саме тут має бути цікавим, бо просто якісь числа незрозумілі підряд. 2,1,3,3,4... Навіть літер немає, - я інстинктивно перевернула записку, а там було посередині написано олівцем: для квітки (англійською). При згорненому вигляді записки того видно не було.

Для квітки? Моє ім'я - назва квітки. Проте, звідки та "парочка" могла про те знати? Жодних іменних кулонів на мені не було.

Оох, добре, можливо... ну, якби, є вірогідність, що вони просто хотіли ласкаво мене назвати, зробити комплімент, а я тут уже паніку роздула. 

Чоловік, схоже, помітив мою збентеженість.

- Щось таки співпало з реальністю? - я знову на нього поглянула. Боже, ну от яка твоя справа, узагалі? Відвернись від мене!

- Ні. Дурниці та й все тут, - мій погляд захопив якогось симпатичного парубка у середньому ряду літака. Він зацікавлено подивився на мене та посміхнувся. Я теж, ненавмисне. Чоловік біля мене озирнувся і потім глянув знов у мою сторону, окинувши оцінюючим поглядом. Оце мені вже було неприємно!

- То мій зведений брат. Бабій та несерйозний в силу свого віку. Дійте на ваш розсуд, проте ви досить гарна дівчина, то я просто хочу вас попередити.