Чаптер 1. Утікачка

Я не знаю!

Не знаю, що я роблю, що робитиму, куди тікаю, я просто їду. Їду зі своєї країни, хоча завжди позиціонувала себе як патріотку, їду від батьків, бо вже просто стомилася від нападків матері, їду від свого старого життя. І.. мабуть, що, від себе також їду. Та хіба ж це можливо? Поїхати від себе самої? Мабуть-що ні... Проте можна поїхати від свого оточення, токсичності інших та побудувати нове життя. Саме заради цього я і їду. Напевно.
 

Я ніколи не буваю певна щодо своїх справ та вчинків. Можливо, мозок і є найсвідомішою частиною людського тіла, проте як часто саме він нас оманює та обманює страхами, які посилає нам в силу наших забобонів та пересудів. Я вже просто-напросто стомилась. 5 років психотерапії, яку я і нині продовжую, та але є щось, що заважає вільно дихати, і воно не всередині зародилося, а ззовні.
 

Руками стискаю квиток. Оглядаюсь навколо. Шумно, галасно. Люди поспішають в різні сторони, хтось чекає на родичів, хтось - на друзів, когось проводжають, з кимось їдуть разом. А я що? А я наразі сама, стою собі самотня, добре, що не боса, як у тій пісні. Ну, ви зрозуміли.

Я думала, що людей буде набагато більше, проте, незважаючи на те, що персонажі малися на кожну роль типового аеропорта, багато їх не було. Дихалось вільно. І, головне, більше жодних повідомлень про тривоги. Я у варшавському аеропорті, прямую до Канади. Чи я тікаю? Так! Чи я боюся війни? Ні! Утекла би тоді одразу ж після початку, а не чекала майже два роки як тікати. 

Чесно кажучи, я навіть ніколи і не літала до сьогоднішнього дня. Жодного разу не була за кордоном, лише подорожувала рідною країною. Багатими місцинами, можу сказати, ознайомлена, проте завжди воліла зламати географічні бар'єри свого traveling арсеналу. 

Дивлюсь на годинник на своєму смартфоні (зовсім скоро він буде непригодний, добре, що я про це поки що не знаю). 12:45. Ще дві години і злітаємо. Пам'ятаю очі батька, який проводжав мене на автобус до Польщі. Я плакала, і він теж плакав. Незважаючи на мій 25-річний вік, я жила з батьками та й під час війни так зручніше, чи я просто шукаю виправдання своїй незмозі сепаруватися від батьків. Не знаю. Але, все одно, я маю подорослішати та рухатись далі. Слова батька: "Ти завжди можеш повернутися, тільки забажай" ехом віддаються у моїй голові. Несподівано виникає ідея все кинути. Кличу на допомогу дорослу та зрілу частину своєї психіки, яка намагаєтьмя заспокоїти моє внутрішнє дитя. 

Чую наступні слова у своїй голові: "Зараз твій час брати своє життя у свої руки. Так, боляче, так страшно, так, неприємно щось змінювати в своєму звичному життєвому темпі. Але там твоя доля. І ти це відчуваєш."

Називаючи долею незвідане місце для життя, я не маю на увазі, що прагну віднайти чоловіка своєї мрії за кордоном, адже я можу повернутися будь-якої миті. Або ж просто їх може бути і декілька. Статистика розлучень у світі провокує велику ймовірність такого перебігу подій для мене як і для будь-кого ще. І я маю бути до цього готовою. Ще зовсім нещодавно я мріяла про того самого, милого, єдиного і неповторного. Однак, багацько особистих історій з життя моїх знайомих, які теж колись вірили у "чисте кохання", доводять, що всі рожеві замки розбиваються вщент, варто лише дати їм волю заволодіти твоєю свідомістю та вірою, що "НІ, от у мене все буде інакше!". 

Ехх, хотілося б сподіватися, звісно. Проте, що в мені особливого. Така ж сама як і всі інші дівчатка.

За роздумами мені дико закортіло чогось перехопити. Сподіваюсь, у місцевому бістро розуміють англійську чи українську. Хоча, українську ймовірніше, з такою-то кількістю діаспори. Встаю, витягаю висувну ручку свого сьюткейсу та прямую до яскравої вивіски неподалік, заходжу, одразу ж чую приємні ароматні запахи. До мене підбігає офіціант та починає щось казати польською, усе, що розумію, це "Доброго дня, пані". І всьо!

Кажу, що, на жаль, не володію їхньою, можу зрозуміти англійською, яку і використовую для пояснення. 

Хлопчина розгубився, та, на щастя, в закладі таки знайшовся офіціант, що кумекає англійською. Я гадала, що так має бути з усім персоналом в аеропорті, проте не суть. Хлопчина, може, вивчить її колись і буде шпрехати краще від мене.

Я замовила пару круасанів, що для мене не бажано, через непереносимість лактози, проте, я дуже голодна. А тут купувати щось інше - самогубство, всюди є яка-небудь "молочка".

Сідаю за столик, мені принесли замовлений американо, без молока, з медом. Такий варіант кави іноді викликав здивування в Києві, а тут узагалі подивились на мене, наче я кров новонародженого замовила. Але то таке, не суть.

Я сіла біля вікна, в яке дивлюсь, бачу ясне небо, хоча зараз і грудень, снігу намело, а сонечко сяє та знищує крижинисті волокна на землі.

Бачу трохи свого відображення у вікні, помічаю, що в мене вибилась прядь, намагаюся її поправити. Волосся в мене темно-шоколадного кольору. Так, саме темно-шоколадного. А не чорного, як вважають деякі "дальтоніки", Господи, прости. Яскраві чорні брови, за якими я доглядаю в кріслі бровиста. Ніс правильної форми, трохи здернутий вгору, пухкенькі рожеві губи, що я їх наквецяла прозорим блиском для губ, чиста шкіра, чого я домоглась не одразу, бо шкіра  довгий час була схильна до висипань. Худенька фігурка, бо останній час займаюсь боксом так спортом.  Я собі подобаюсь, не відчуваю до себе огиду, однак так було не завжди. Пам'ятаю часи, коли мала стільки зневаги до себе, в школі, та й потім траплялось також, що єдиним шляхом до виживання було "догоджати іншим", аби відчувати хоча б горнятко щастя та любові до себе. А наразі я вже усвідомлюю, що гідна всього найкращого у своєму житті. Проте сумніви під час нових кроків усе одно виїдають мене зсередини, страх каже, що я помру безхатченком десь на околицях Квебеку (саме в цю канадську провінцію я і придбала квиток), проте лише Бог знає як воно там буде все насправді.

Знову ж таки за роздумами не помітила як мені вже принесли того круасана. Він був з куркою, я попросила не класти сир в силу своєї нетерпимості до лактози. Було смачно, але не було присмаку чогось рідного.