Мистецький арсенал

Цей день виявився досить бентежним для Наталі. Хоча й для Тамари також. Жінка не могла залишити донечку в такий день, тому поїхала разом з нею.

Майже всю дорогу в комфортабельному поїзді, а це майже три години, Наталя те й робила, що перечитувала свою промову. Звісно, вона не зовсім була впевнена, що їй дадуть слово, чи взагалі наважиться виступити перед загалом, але все ж намагалася підготуватися до всього.

На щастя, Тамарина добра знайома, Ольга, з якою жінка колись працювала, залюбки запросила їх зупинитися в неї на декілька цих днів. Тож дівчата не квапилися і запланували ще й екскурсію столицею…

Та спершу треба було досягнути мрії.

В одній із крамниць Вінниці Тамара купила для донечки чудову довгу сукню, ніжного кольору, який дуже пасував до її очей. Хай не дорога, але в ній Наталя виглядала неперевершено. Волосся дівчини залишили розпущеним легкими світлими хвилями, а очі та щаслива усмішка сяяли замість діамантів.

На такому заході у «Мистецькому арсеналі» вони були вперше. Обидві трималися за руки та із захватом оглядали все навкруги, а Ольга була для них таким собі провідником, тому почувалися гості відносно комфортно.

Якщо спершу ці вінничанки з подивом оглядали старовинні стіни ззовні, то всередині в них просто очі розбігалися і подих перехоплювало. Чи то від склепінчастих ніш у даху, в яких немов ховалися чудернацькі птахи, чи то від фантастичних істот скрізь. Підійшовши до деяких із них, Наталя з подивом відмітила, що вони були зроблені з паперу. Навіть вдалося прочитати чимало рядків на кожному опудалі. 

Та потім увагу дівчини привернула постать жінки, дуже схожої на Лесю Українку, яка про щось розмовляла з вусатим чоловіком…

— Він як справжня копія Шевченка… — вражено прошепотіла Наталя.

Мама тільки тихенько мугикнула чи то їй, чи то у відповідь подрузі, а потім щось сказала доньці, й відійшла кудись з Ольгою. Звісно ж, вся увага Наталі була прикутою до рукописів, серед яких вона дуже сподівалася знайти свій.

«Цікаво, а яку фігуру зробили з мого рукопису?..» — запитувала себе, шукаючи знайомі рядки. І пройшовши декілька зал, Наталя опинилася в залі романтичних творів. Вдалечині, з-поміж багатьох гостей у вишуканих вбраннях, дівчина побачила паперову фігуру серця на людських долонях. Якийсь чоловік саме розглядав його, а вона й собі підійшла.

Хоч Наталя не була тут одна, але всміхнулась, прочитавши написані рядки. Свої. Ледь торкнулася фігури пальчиками, немов боялася, аби не зіпсувати цю красу… Але наступної миті сталося щось дивне… Паперове серце наче ворухнулося…

Дівчина налякано прибрала до себе руку, а потім ніяково подивилася на не менш здивованого чоловіка у вишуканому костюмі. Його карі очі з неприхованою цікавістю вивчали незнайомку, але Наталя засоромлено відвела погляд на строкате паперове серце.

— Так дивно… — тихенько промовила вона, бажаючи знову торкнутися фігури. — Мені здалося, що воно ворухнулося…

— Справді? — обережно поцікавився чоловік.

— Здається, так… Невпевнена… — і знову потягнулася до серця. Знову ворухнулося. — Ви це бачили?!

Її голос так радісно задзвенів, що незнайомець навіть всміхнувся їй.

— Так, бачив. Цікаво, бо від мого дотику воно також поворухнулося…

— Оу… — розгубилася дівчина і знову подивилася на чоловіка. — Як так може бути?

Він озирнувся. В кінці зали чоловік побачив Коронацію, яка загадково всміхнулася йому, немов чекала чогось від нього.

— Гадаю, поряд із Коронацією можливо все… — а потім подивився на Наталю, промовивши невпевнено: — Мене звати Ян…

І протягнув їй руку, в яку, не відводячи очей, Наталя вклала свою долоньку.

— Наталя… Ви також письменник? Яка фігура у вашого рукопису?

Та для Яна всі слова стали якимись зайвими… Чоловік не переставав мрійливо дивитися на Наталю, проте як і вона на нього. Тепло дівочих долонь, блиск в очах, сповнений щирістю, немов причаровували його.

— Мушу сказати, — пролунав мелодичний голос збоку від них, — якоїсь миті я злякалася, що ви оберете інший шлях.

Наталя з Яном спантеличено подивилися на Коронацію в дивовижній сукні, оздобленій великою кількістю діамантів, але обидвоє навіть не помічали, що досі трималися за руки.

— Доля зовсім близько, чи не так? — запитала Коронація, накривши переплетені руки своєю тендітною долонею. — Я пишаюся вами.

Підморгнувши, Коронація залишила їх із безліччю запитань.

— Я не розумію… — нарешті вимовила Наталя, обережно подивившись на їхні руки, а потім на фігуру серця, яка продовжувала битися.

— Це твій рукопис? — натомість запитав Ян.

— Так, хоча якби не Коронація, то я б віддала його… А чому ви?..

— Чесно кажучи…

Та його перебив чоловічий голос збоку:

— Пане Гринко, на вас чекають.

— Звісно, зараз іду, — і звернувся вже до Наталі: — Твій рукопис найбільше мені сподобався з усіх, що я прочитав… Але поговорімо про це згодом, добре?

Наталя розгублено кивнула і зрештою тільки й дивилася вслід неймовірно гарному незнайомцю, якому сподобалась її книга.