Чоловік з честю

Водночас в іншому кінці… планети, на борт літака ступив поважний пан. Вишуканий, статний, з глибоким і пронизливим карим поглядом, темно-русявим ледь хвилястим волоссям, яке навіть в дорогу чоловік охайно зачесав догори. Бездоганно пошитий костюм додавав йому ще більшого лоску, відтак жінкам важко було відвести від нього погляд. Проте, сталевий вираз його обличчя дуже швидко відбивав будь-яке бажання витріщатися на нього.

Це був Ян Гринко — автор кількох бестселерів і розгромних статей, які неочікувано стали популярними. Хоча спершу були статті, а потім його книги в списку бестселерів, але то вже несуттєво. Зазвичай Янову критику сприймали зі сльозами на очах, але ті статі… Словом, то було щось і обійшлося не лише рюмсанням. Як же за ним бігали, щоб той тільки змінив статтю, написав нову, кращу… Та Гринко був занадто принциповим, щоб поступитися власним правилам.

Власне, це той випадок, коли завдяки чіткій позиції людина сходила на небосхилі, як зоря, яку щоразу намагалися приховати хмари. Та як би ті кудлаті перепони не згущувалися перед ним, а Ян вірив у своє покликання і не мав жодного наміру звертати з обраного шляху.

Так вже склалося, що Яну доводилося постійно розриватись між континентами: Україна та країна з мільйонами можливостей. Після першої статті, Яна було запрошено у Сполучені Штати в одну поважну газету. Треба було бути повним йолопом, щоб відмовитися від такої нагоди. А Гринко ним точно не був.

Тож отримати згодом пропозицію щодо міжнародного літературного конкурсу — було ще одним поштовхом уперед. Вчитуватися в їхні правила Яну не було жодної потреби — частково він вже чув про цю подію раніше. Але його роль полягала тільки в оцінюванні рукописів.

Попереду на нього чекала зустріч з організаторами, які бажали особисто зустрітися. Щоправда, таке бажання видалося Яну дивним, особливо, якщо враховувати те, що він волів працювати більше з текстом, аніж з людьми. Гринко вважав, що вислів «читати між рядків» мав неабияке підґрунтя. Якими б себе не показували люди у суспільстві — в тексті вони були справжніми. Свідомо чи підсвідомо, для автора книги стали його другим «я», яке не мало виходу в реальному житті. Як би письменники не маскували «себе» на сторінках своїх книг — для Янового проникливого погляду вони залишалися відкритими, як на долоні. І часом чоловік навіть радів, що не всі рвалися писати, оскільки тоді б він жахнувся.

Зазвичай робота з рукописами обмежувалася простором власної вітальні або редакції газети. Та цього разу Ян вирішив відвідати Батьківщину, хоча батьків давно вже не стало… А вони б неодмінно пишалися б ним.

Приземлившись у Борисполі, літак немов з придихом випустив із себе пасажирів. В обличчя Яна одразу вдарило прохолодним вітром, від чого чоловік трохи зморщив носа. Зійшовши трапом, він пішов по свою валізу. Згодом Гринко вже шукав орендоване заздалегідь авто, яке мало б чекати біля виходу з аеропорту. Принаймні так йому повідомили. Втім, так і було. Просто не в тій стороні шукав…

Декілька років його тут не було… Київські затори, гамір, голі каштани, які він пам’ятав цвітучими та з лапатим листям. Здавалося б, все змінилося за такий короткий час… Або ж Ян просто відвик… Доки батьки були живі — він частіше навідувався додому, а тепер… Якось так. Гринко мав нову реальність, з якою вже й звикся, тому повністю віддався роботі.

Увійшовши в батьківську квартиру, Ян глибоко вдихнув, здавалося б, рідного повітря. Спершись до стіни, прикрив важко повіки. Немов лише вчора мама раділа його диплому, а потім першому рукопису, який отримав у конкурсі гарні відзнаки…

Все ж, Ян мотнув головою і розплющив очі — то вже в минулому, бо тепер він лише один. Зняв своє пальто та повішав на вішак. На щастя, за квартирою приглядала добра знайома його батьків, тітка Марія, тож все блищало, немов мама знову провела генеральне прибирання. Тільки от з кухні не линуло жодних ароматів її випічки чи щойно приготованих страв… Гринко розумів, що повернення додому неодмінно супроводжуватиметься цими спогадами, але вперше за довгий час він свідомо вирішив подолати й це.

Після швидкого і теплого душу Ян пройшов на кухню, геть забувши про те, що він в Києві, а не у своєму помешканні у Штатах. Тут він і крихти не знайде, щоб перекусити. Тому з неохотою Ян одягнувся в чисті речі, щоб сходити бодай за кавою та якимись смаколиками в супермаркет. Але щойно він відчинив двері, як перед ним вже стояла тітка Марія, яка саме намірилася постукати у двері.

— Ти так швидко пішов, що я геть не встигла сказати, що пиріг от-от і буде готовий, — всміхнувшись, сказала жінка, в руках якої Ян тільки тепер помітив тарілку, накриту вафельним кольоровим рушничком. Не чекаючи на запрошення, Марія увійшла всередину. — Ось, вже готовий. Ти зголоднів, мабуть, з дороги…

— В літаку перекусив…

— Та що там той літак, ось це смачніше і домашнє.

Жінка хазяйновито пройшла на кухню, а Яну лише залишилося закрити двері та йти слідом.

— Не треба було…

— Навіть не починай! — озвалася вона й квапливо дістала приладдя та чисту тарілку. — Їж поки тепленьке. А делікатеси вже собі завтра купиш.

— Тітко Маріє…

— Жодних заперечень, Янику, — перебила його і вже ніжніше додала: — Не ображай стареньку, синку. Ти ж майже виріс на моїх очах… І твоя мамця висварила б обох, якщо ти не поїси поки ще тепле. Знову втечеш на декілька років у свою Америку…