Дівчина з мрією

«Чи варто комусь розказувати, що таке бідність і яке вона відіграє значення для мрії? Мабуть, не варто… Усім чудово відомо, що мрії краще втілюються, коли гаманець не дзвенить дріб’язком, який ти назбирала з решти в супермаркеті. Так, і саме його ти знову понесеш туди ж, бо невдовзі новий день і їсти щось треба… І так по колу…»

— Наталю! — долинув з коридору голос матері, й Наталка одразу ж відірвала очі від екрана.

— Га! — відгукнулась дівчина, зачекавши, доки файл збережеться.

Знала, що одне її «га» питання не зніме й тому підвелася зі стільця і пішла до матері. Жінка саме готувала картоплю, яку Наталка допомогла начистити. Ну як готувала, вже старанно переминала її з кількома ложками жирненької сметани, яку вранці зібрала з кислого молока.

В один і той же день тижня Тамара купляла у вже знайомої жінки три, а коли виходило й шість, літрів селянського молока. Частину ставила скисати, як в дитинстві робила її мама, а тепер й сам так, аби Наталя теж могла смакувати справжнім продуктом. Коли молока було більше, то трохи пряжила його й потім робила домашній сир. Хай не багато виходило, але для них з донечкою на вареники того вистачало.

— Дістань з банки помідори та поклади на стіл тарілки.

Не перепитуючи, Наталя дістала шість квашених помідорів, які наквасили цього літа. Улюблена пюрешка пахнула досить смачно, хоча інакше й бути не могло. Таким, досить простим, але смачним, був їхній обід. Дівчина з вдячністю смакувала стравою і час від часу відповідала на мамині запитання щодо роботи…

— Ні, ще не відповіли…    

— А… — трохи невпевнено додала Тамара, відставивши виделку на край тарілки.

— І за твір Діана мені ще не заплатила. Залишилося ще небагато…

Втім, Тамара зі співчуттям подивилася на донечку. Жінка бачила, як горіли її щоразу, коли Наталя писала або ж коли говорила про книги, про свої мрії… Та одразу ж після того, дівчина з жалем підтискала губи й констатувала факт, що для популярності та здійснення мрій їй не вистачало тільки грошей та відповідних зв’язків. Вкотре материнське серце важко стискалося, що таку долю передала єдиній донечці…

Ростила дитину вона сама. На жаль, батько не був готовим до батьківства й обрав більше сприятливі стосунки. Відтак Тамара самотужки ставила доньку на ноги, давши їй бодай виховання та вищу освіту. А далі захворіла і практично вони помінялися місцями: Наталя опікувалася тепер матір'ю.

Ось так і жили…

Після обіду Наталя завершила редагувати твір і одразу ж домовилася про зустріч з Діаною. Та пава була відомою блогеркою, яка вирішила показати себе підписникам з іншого боку — письменницького. Наталя неодноразово писала для її блогів цікаві статті, які неймовірно притягували до себе підписників. Тому гріх було не скористатися й пропозицією взяти участь у цьогорічному літературному конкурсі.

Йдучи по Соборній вулиці, Наталя турботливо пригортала до своїх грудей сумку з ноутбуком. Так, зазвичай вона надсилала написані тексти файлами, але щодо цього твору, вона все ж мала деякі уточнення, які варто було особисто показати Діані.

Наталя добре пам’ятала, що ця зірка любить спізнюватися, але все одно прийшла на зустріч раніше. Замовила собі чашечку кави та, щоб сильно не вирізнятися серед відвідувачів, взяла ще круасана з шоколадом. Відкрила ноутбук і знову проглянула написаний твір.

— Тут вільно? — згодом пролунав над головою мелодичний жіночий голос.

Наталя спантеличено підняла на незнайомку очі, а потім мигцем озирнулася. В кав’ярні було чимало вільних місць, і навіть деякі з них були в кращій частині закладу, а не як столик Наталі — у куточку.

— Ем, так, звісно… — несміливо відповіла Наталя, дивлячись як перед нею сіла досить витончена панянка, майже її ровесниця.

— Вінниця — чудове місто, — почала розмову ця панночка, але очей майже не зводила з дівчини перед собою, — і приховує у тінях своїх вулиць багато талановитих людей… Чи не так, Наталю?

Почувши своє ім’я, яке незнайомка вимовила досить упевнено, Наталя здивувалася і напружилась одночасно. Важко було відвести свій погляд від смарагдових очей, які пильно вивчали її з-під довгих пухнастих вій, а червоні губи досить привітно всміхалися до неї. І чомусь Наталі ставало не так вже й лячно поряд із загадковою незнайомкою. Ошатна, тендітна дівчина з розкішним чорним волоссям аж ніяк не була схожою на відвідувачів звичайних кав’ярень. Та таким павам місце лише в найдорожчих ресторанах в найкращих столицях світу!

Втім, вона була саме тут і саме перед Наталею, яка весь час вважала себе непомітною…

— Перепрошую, а ми знайомі?

— Можна й так сказати, — з хитринкою в голосі відповіла дівчина, ледь нахиливши голову набік. — Люди по-різному звуть мене… Для когось я фея, для когось, як от для тебе, я муза. Тому сміливо можу запевнити, що ми знайомі. До речі, мене звуть Коронація… і я знаю, чому ти тут, Наталю.

Молода письменниця розгубилася ще більше, невпевнено оглянулася на людей за іншими столиками, які немов не дивувалися такій цікавій пані поряд із нею.

— Я чекаю на подругу… — зніяковіло уточнила Наталя, але Коронація натомість всміхнулася ширше.

— Справді подругу? — зачекала мить і, нахилившись вперед, додала тихіше: — Ти зарано зневірилася, Нато. Твій талант належить лише тобі. Чому б не відкинути свої страхи та сумніви й зробити свою мрію реальною?