1.1

Соломія повернулася додому з таким сяйвом в очах, що мама й бабуся помітили це ще з порога.

— Ого, — примружилася бабуся Марія, відкладаючи в’язання. — Невже сесію скасували?

— Або ти виграла мільйон, — усміхнулася мама, виходячи з кухні у фартусі.

Соломія скинула взуття й, ледь стримуючи хвилювання, випалила:

— Завтра я з подругою йду на концерт. Adrian Sky! Ну ви ж його знаєте?

Мама з бабусею переглянулися.

— Це той, що постійно з різними дівчатами романи крутить? — скептично підняла брову мама.

— Ой, мамо… — засміялася Соломія. — У нього просто життя таке буремне. Його обожнюють тисячі дівчат. Це нормально для артиста.

— Нормально чи ні, але вечеря холоне, — втрутилася бабуся. — Йди мий руки й сядемо разом. Я теж тільки-но суп доварила.

— Добре, що в нас є бабуся, — ніжно сказала Соломія, цілуючи її в щоку. — Що б ми з мамою без тебе робили?

— Не знаю, — хмикнула Марія. — Мабуть, жили б на одних бутербродах.

— І на маминих пельменях з магазину, — додала Соломія.

— Не перебільшуй, — удавано образилася мама. — Я ще щось умію.

Вони засміялися — тихо, по-домашньому. У їхній маленькій кухні було тепло. Не від ремонту чи дорогих меблів — від них самих.

Соломія швидко помила руки й сіла до столу. Паруючий суп пахнув доволі апетитно.

— А ти вже вирішила, в чому підеш? — поцікавилася мама, розливаючи чай.

— Ще ні… — відповіла Соломія, опускаючи очі в тарілку. — Зараз поїм і щось придумаю.

Вона не хотіла казати, що вибір у неї майже відсутній.
Що її гардероб — це кілька пар джинсів, дві сорочки й светр, який уже трохи витерся на ліктях.

І одна сукня.

Ніжно фіолетова. Легка. З тонким поясом. Вона купила її три роки тому на стипендію — тоді, коли ще вірила, що буде більше приводів її вдягати.

Соломія планувала приміряти її сьогодні. Просто, щоб перевірити, чи пасує вона їй так само, як колись. Чи не стала тісною. Чи не застаріла.

А може…
чи не стала вона сама іншою.

— Доню, — раптом тихо сказала мама. — Головне — щоб ти почувалася красивою. Не для когось. Для себе.

Соломія підняла очі.

Мама рідко говорила такі речі. Але завжди — влучно.

— Добре, — ледь усміхнулася вона.

Після вечері Соломія зайшла до своєї кімнати. Маленької, але охайної. З книжками на підвіконні й старим дзеркалом біля шафи.

Вона обережно дістала сукню.

Тканина ковзнула по пальцях — ніби спогад.

— Ну що, — прошепотіла вона своєму відображенню, — дамо тобі ще один шанс?

Завтра вона просто піде на концерт.

Просто послухає музику.

Просто проведе вечір як усі звичайні дівчата.

І точно не чекатиме, що хтось зі сцени помітить саме її.

Але серце чомусь билося інакше.

Наче вже знало те, чого вона ще не наважувалася подумати.

Соломія прокинулася ще до будильника.

У кімнаті було світло — травневе сонце вже сміливо заглядало крізь фіранки. Серце билося швидше, ніж зазвичай. Наче вона запізнювалася. Наче попереду було щось більше, ніж просто день.

Сьогодні.

Вона сіла на ліжку й кілька секунд просто слухала себе. Усередині було хвилювання — тепле, живе. Не те, що перед іспитом. Інше. Легше.

Телефон завібрував на тумбочці.

Лана.

— Ну що, зірко, ти ж не передумала? Не підведеш мене?  — пролунало у слухавці замість привітання. — Я вже продумую образ. У мене сріблястий топ і нові босоніжки. Ми маємо виглядати так, щоб камери нас зловили.

Соломія всміхнулася.

— Я не передумала. І я не зірка.

— Сьогодні всі зірки — це фанатки в першому ряду, — засміялася Лана. — Зустрічаємося о шостій біля арени. І будь ласка, не вдягай свої «академічні» светри.

— Обіцяю, — тихо відповіла Соломія.

Вона поклала слухавку й подивилася на сукню, що висіла на дверцятах шафи.

Ніжно-фіолетова. Спокійна. Її.

На кухні пахло млинцями.

— Ти вже не спиш? — здивувалася мама, коли Соломія зайшла. — Я думала, ти сьогодні до обіду відсипатимешся.

— Не можу, — усміхнулася вона. — У мене ж концерт.

Бабуся хитро підморгнула.

— Ой, бачиш, як очі блищать. Так блищали тільки тоді, коли ти вступила в інститут.

Соломія сіла за стіл.

— Тільки це просто концерт, — намагалася вона звучати спокійно.

— Немає «просто», — м’яко сказала мама, ставлячи перед нею тарілку. — Є те, що робить тебе щасливою.

Соломія на мить замовкла.

Щасливою.

Вона нечасто дозволяла собі це слово.

— А якщо… — тихо почала вона, — якщо там буде багато красивих дівчат… і я… ну…

— Доню, — мама присіла навпроти. — Ти йдеш слухати музику. Не змагатися.

Бабуся додала:

— А краса — це не коли ноги ідеальні. Це коли в очах світиться життя.

Соломія ковтнула грудку в горлі.

— Ви в мене найкращі.

— Знаємо, — одночасно відповіли вони й засміялися.

День тягнувся повільно. Вона намагалася читати, але слова розсипалися. Погляд постійно ковзав до годинника.

О п’ятій вона вже стояла перед дзеркалом.

Сукня сіла ідеально. Волосся м’яко спадало на плечі. Ледь помітний макіяж підкреслював очі.

Вона зробила крок.

Потім ще один.

Так, хода все ще була неідеальною.

Але сьогодні вона не дозволить їй бути вироком.

Телефон знову задзвонив.

— Я вже в таксі! — вигукнула Лана. — Ти виходь, бо ми маємо бути там раніше за всіх!

Соломія глибоко вдихнула.

— Добре. Я виходжу.

Вона обійняла маму й бабусю.

— Повеселися, — сказала мама. — І напиши, коли повернешся.

— І не закохайся там у свого співака, — підморгнула бабуся.

Соломія лише усміхнулася.

Якби ж вона знала.

Двері під’їзду зачинилися за її спиною. Вечірнє повітря було теплим, напоєним ароматом квітучих дерев.

Десь далеко вже спалахували прожектори.

І кожен її крок — навіть трохи нерівний — вів її назустріч історії, яка ось-ось почнеться.