1

Глава 1

— Гляньте, гляньте… зараз наша королева знову буде вмовляти Кульгавку, щоб та витягнула її на сесії.

— Та вона ж сама рада старатися. Не розумію — Соломія справді така наївна чи просто дурнувата?

Сміх прокотився аудиторією тихою хвилею. Не гучно. Не відкрито. Але достатньо, щоб ужалити.

Соломія зробила вигляд, що не чує.

Третій рік поспіль усе повторювалося за одним і тим самим сценарієм. Вона — «зручна». Вона — «правильна». Вона — та, над ким легко кепкувати, бо вона не відповість. Не поставить на місце. Не заплаче публічно.

Вони обрали її жертвою ще на першому курсі. Через кульгаву ходу. Через скромний одяг. Через тишу, в якій вона ховалася.

І нічого не змінилося.

Соломія давно зрозуміла просту річ: у кожній зграї є ті, кому потрібно когось принижувати, щоб почуватися вищими. Їй просто «пощастило» стати тією, за чий рахунок самостверджуються.

Вона не зважала. Принаймні так здавалося з боку.

Бо якщо почати зважати — стане боляче. А болю їй і без того вистачало.

Лана стояла трохи осторонь, спостерігаючи за всім із напівусмішкою. Вона ніколи не сміялася голосно. Вона була розумнішою. Її метод — солодка доброзичливість.

Соломія чудово розуміла: їхня «дружба» має ціну.

Батьки Лани — заможні й вимогливі. Вони оплачують доньці навчання, контролюють кожен крок і чекають ідеальних результатів. А Лана має свої плани — красиве життя, впливове коло, успішний шлюб. Вилетіти з інституту в її сценарій не входить.

Тому вона дружить із Соломією.

Тому приносить їй конспекти.

Тому іноді купує каву.

І тому ніколи не стає на її захист.

— Соломія! — голос Лани раптом прорізав гул аудиторії. — Ти навіть не уявляєш, що в мене є.

Вона підійшла ближче, тримаючи руки за спиною. Очі блищали.

— Що цього разу? — спокійно відповіла Соломія, закриваючи зошит. — Сертифікати в спа? Новий браслет? Чи ще один «випадковий» сюрприз?

Лана загадково всміхнулася.

— Ні. Два квитки. На концерт Adrian Sky.

Світ ніби на мить затих.

Серце Соломії зробило небезпечний стрибок.

Adrian Sky.

Голос, який лунав у її навушниках вечорами, коли вона засинала з думкою про інше життя. Пісні, під які вона дозволяла собі мріяти. Про сцену. Про світло. Про любов, яка не дивиться на твою ходу.

— Ти жартуєш… — тихо видихнула вона.

— Ні, — Лана повільно показала квитки. — Перший ряд. Уже завтра.

І вперше за довгий час у Соломії в очах спалахнуло щось більше, ніж звична стриманість.

— Ну що, завтра запалимо? Ти ж зі мною, подруго.

Лана легенько штовхнула Соломію плечем у плече, ніби між ними справді була безтурботна близькість.

Соломія спробувала усміхнутися — обережно, ніби боялася сполохати момент.

— Я навіть не знаю, що сказати… — тихо зізналася вона. — Я про таке ніколи й не мріяла. Ти ж знаєш, у нас у сім’ї… грошей на концерти немає.

Вона сказала це спокійно, без жалю. Просто факт.

— Зате в моїх є, — безтурботно кинула Лана, поправляючи ідеально вкладене волосся. — А в мене є подруга, яка регулярно витягує мене з академічного пекла. Маю ж я хоч якось віддячити.

На слові «віддячити» в Соломії щось ледь помітно стиснулося всередині.
Ось воно. Рахунок. Баланс. Усе чесно.

Ніякої казки, як і справжньої дружби.

— Добре… — вона кивнула, ковтаючи дивну суміш радості й ніяковості. — Я піду. Із задоволенням. Дякую, Лано.

Вона відкрила сумку й дістала маленьку чорну флешку.

— Ось твій проєкт. Усе готово. Просто відкриєш презентацію, гортатимеш слайди й читатимеш текст. Я навіть виділила місця, де потрібно зробити паузу, щоб виглядало переконливо.

Лана широко всміхнулася й забрала флешку, ковзнувши пальцями по долоні Соломії.

— Це я маю тобі дякувати, моя чарівна феє. Без тебе я б уже давно вилетіла.

Фея.

Соломія ледь не всміхнулася гірко.
Феї виконують чужі бажання. Але їх ніхто не питає про власні.

— Завтра о сьомій, — продовжила Лана. — Одягни щось гарне. Раптом сам Adrian Sky тебе помітить?

Вона засміялася, ніби це був жарт. Хоча саме легкою насмішкою були слова Лани. 

А в Соломії чомусь по спині пробігли мурахи.

— Мене? — тихо перепитала вона.

— А чому ні? — знизала плечима Лана. — Кажуть, він любить «простих» дівчат. Це зараз модно. В тренді.

Знову сміх. Легкий. Безтурботний.

Та Соломія вже не чула його.

У її голові лунав інший голос. Той, що звучав у навушниках пізніми вечорами. Голос, під який вона дозволяла собі заплющити очі й уявити, що життя може бути більшим за тісну кухню, мамині втомлені руки й бабусині пігулки на столі.

Завтра.

Вона вперше за довгий час чекала завтрашнього дня не з тривогою — а з хвилюванням.