33.

Відчинивши двері, Галя не зчулась, як опинилася у Стадникових обіймах. Приговорюючи: «Вийшло, у нас усе вийшло», він двічі обкрутив її навколо себе, а потім забрав у неї пакет з вином і продуктами і потягнув її догори, до Ігоря. По дорозі він, здивувавшись вазі пакета, який тримав у руці, спитав, що там, і не дочекавшись відповіді, заглянув усередину. Побачивши у пакеті вино, сир, копчену курку, він сказав:

– Навіщо, у нас же усе є?

            – Щоби відсвяткувати, – пояснила вона.  

            – Ах так, так.

Стадник не приховував своєї радості від того, що скоро йому не доведеться жити подвійним життям. Лише тоді, коли Ігор сказав, що хоче покинути його будинок, він усвідомив, що те безумство, на яке він погодився два роки тому, було зовсім не грою, і що завдяки ньому він міг втратити практично усе, що здобув нелегкою працею.

У мансарді Галя виявила, що чоловіки почали святкувати без неї і зараз винувато ховали очі, намагаючись не дивитися на накритий стіл, де стояло кілька пляшок вина і холодні закуски. Вони обоє нагадували Галі собачат, які, виляючи хвостами, просили господиню не карати їх за те, що, граючись з курчам, вони ненароком прокусили йому горло. Вона посміхнулась у знак прощення, та й чи могла зробити інакше? Зараз їй хотілося не гніватись, а пригорнутися до Ігоря, щоби відчути його чоловічу силу і те, що скоро, зовсім скоро він знову візьме її під свою опіку, і їй більше не доведеться вирішувати самій стільки непосильно складних завдань.

Через кілька хвилин вони усі троє сиділи за столом, і Стадник розповідав про свою поїздку до Києва і розмову зі старою приятелькою. Вона запевнила його, що з візами не повинно бути жодних проблем. Мовляв, у неї траплялися випадки значно складніші, і все завжди закінчувалося успішно. Те, що в Ігоря та Галі будуть нові паспорти на інші імена – не біда. Головне, щоби на їхніх нових іменах не висіли якісь проблеми з поліцією або митницею Євросоюзу, чого, звичайно ж, не було. Українські паспорти, які він їм дістав, були виписані на надійних людей, котрі не мали провини перед країнами Євросоюзу. А після цього приятелька сказала, що у середині тижня вона знатиме час співбесіди у посольстві, тож Ігорю та Галі варто підготуватися до дороги.

            – Я вже майже усе зібрала, – сказала Галя. – Перевіряла не один раз.       

            – На дві валізи? – спитав Ігор.       

            Галя повернулась до Стадника.

– Ти справді перешлеш нам інші речі?

            – І продам квартиру та майстерню. Якщо ви ще не передумали.

            Брати з собою більше ніж дві валізи було безумством. Це вони вирішили спільно ще тиждень тому. Вони збиралися трохи поїздити Францією і лише потім податися у Полінезію. Стадник обіцяв відправити їм інші речі у морському контейнері – вже тоді, коли вони влаштуються, винаймуть чи куплять житло і коли упевняться, що Полінезія – це саме те місце, де варто провести решту свого життя. Якщо вони не змінять свого рішення, він також повинен був продати їхню нерухомість. Вони не могли попросити про це когось іншого, але були впевнені, що Стадник їх не обдурить. За три останні роки він став для них обох найближчою людиною, ледь чи не членом сім’ї.

            Галя переглянулася з Ігорем і побачивши в його очах згоду, сказала:

            – Не передумали. Ми напишемо тобі, коли це треба зробити.

            – Тоді за те, щоби усе добре скінчилося, – Стадник підніс свій бокал.

– За нашу свободу, – сказала Галя, цокаючись з Ігорем.

            – Ти без Галі, мабуть, ще довго боятимешся сам з’являтися на людях, – зауважив Стадник.

            Ігор хитро подивився на нього.

            – Я виходив з дому вчора ввечері.            

            – Виходив? – у Стадниковому голосі прозвучала недовіра, а заразом і тривога. Ігор зреагував на друге. 

            – Ненадовго. Я зачинив будинок на ключ. А повернувшись, оглянув усі кімнати. 

            – Я турбуюся не за це, – сказав Стадник.

            – Ти справді виходив на вулицю? – Галя теж не дуже вірила чоловікові.

            – Мені захотілося перевірити себе. Я хотів дізнатися, як я себе там почуватиму.

            – Ти божевільний, – Стадник похитав головою. – У тебе ж навіть не було паспорта. Ти розумієш, що було би, якби тебе раптом затримав міліцейський патруль?

            Зізнаючись у своєму вчинку, Ігор не сподівався, що його судді виявляться такими строгими, тож пробурмотів:

– Я був дуже обережний.

            Про зустріч з Тимчуком він не сказав їм жодного слова.           

            Стадник пробув з ними недовго. Він розумів, що Галя з Ігорем хочуть залишитись наодинці, а крім того, його чекала Ольга. Довгі роки він був байдужий до жіночого тіла і лише зараз відкривав усі його принади. Розуміючи, як багато пропустив, він намагався це надолужити, ледь чи не щовечора буваючи з Ольгою і мріючи про те, щоби, коли поїде Ігор, жити разом з нею – у її затишній і зручній квартирі чи у своєму будинку. Їй хотілося, щоби він уже нікуди від неї не йшов; завжди, коли вони прощалися, він читав благання про це в її очах, яке, проте, вона ніколи не вимовляла вголос, для цього була надто гордою. А він говорив, що не може залишитись. Він не хотів лишати Ігоря самого, зважаючи на небезпеку і знаючи, наскільки його пригнічуватиме самотність. Тому робив це лише у дуже рідкісних випадках, коли не було іншої ради, як, наприклад, коли змушений був поїхати до Києва.