32.

Останній тиждень Галя не тямила себе від радощів. Надто, коли з Києва зателефонував Стадник і сказав два слова: «Все о’кей». Це означало, що він домовився про візи, і шлях для спасіння у них був відкритий. Через тиждень-другий співбесіда у посольстві, а ще через тиждень віза буде у них на руках. Поїхавши на співбесіду, сюди вони можуть уже не повертатися. Зупиняться у київському готелі, з якого вирушать просто у Францію. Трошки поподорожують Францією, а потім – у Французьку Полінезію. Останнім часом вона багато читала про ці райські острови і вже погодилась провести решту життя там. Нехай це задвірки у порівнянні з Європою, нехай там нічого значного не відбувається, для неї це не важливо. Головне – бути разом з Ігорем. Заради нього вона готова була пожертвувати усім. Єдина, за ким вона шкодувала, була мати. Їй вона ще нічого не сказала і не знала, як це зробити. Себто яку долю правди можна було відкрити, не боячись, що вона комусь обмовиться. Усього про себе і про Ігоря вона, звичайно ж, відкрити не могла.

У цій радості Галя перестала аналізувати те, що відбувалося навколо і не надавала надто уваги Романюку, який переслідував її, наче тінь. Звичайно ж, вона бачила, як в обідню пору він услід за нею заходив у кафе і примощувався якомога ближче до їхнього столика. Також помічала погляди, які він кидав у її бік – він начебто дивився передусім на неї, – жінки завжди знають, коли подобаються чоловікам.

Він, проте, був для неї застарий, тож вона на його погляди не зважала. І жодного разу не подумала, що він може за нею стежити. Гадала, що він працює десь неподалік, можливо, знайшов собі тут роботу абощо, і вподобав для обідів це кафе. А те, що він приходить сюди у той же час, що і вона – звичайний збіг обставин. Вона завжди виходила на обід між другою і третьою, коли дозволяв робочий графік,  їй і до голови не приходило змінити час, щоби подивитися, чи і тоді Романюк прийде у кафе. Не думала вона і над тим, щоби затриматись у дверях поліклініки і подивитися, куди він вирушить, вийшовши з кафе. Тоді би вона побачила, як він сідає у машину, і що ця машина стоїть під поліклінікою доти, поки вона не закінчить своєї роботи, а потім їде вслід за нею до її дому, звідки зникає лише тоді, коли вона лягає спати. Так, над цим вона не думала, а коли вели свою Mikra, до автомобілів, які їдуть позаду, ніколи не приглядалася.

У будні Галя вже давно дозволяла собі таку безпечність. По-перше, якби було інакше і якби вона приглядалась до людей, які бувають поблизу чи, тим, більше, ходять за нею по п’ятах, вона би вже давно збожеволіла, принаймні ця постійна підозрілість виснажила би її психіку. По-друге, вона вважала, і Ігор та Стадник з цим погодились, що зберігати особливу обережність протягом тижня, до суботи, їй і не потрібно. Адже в ці дні вона не робила абсолютно нічого такого, що могло би її виказати.

Найбільшим «гріхом» були її зустрічі зі Стадником – вони бачились раз або двічі на місяць, коли треба було поговорити про продаж якоїсь картини, або коли вона терміново потребувала чоловічої поради у тій чи іншій справі, в основному щодо машини, і не могла чекати зустрічі з Ігорем. Але ці зустрічі не мали би викликати ні у кого підозр. Стадник продавав картини її зниклого чоловіка, отже, у них були спільні ділові інтереси. До того ж з ним вона, якщо і згадувала ім’я Ігоря, то вкрай байдужим тоном, який мав би свідчити, що жінка вже давно змирилась з тим, що він ніколи не повернеться.

Максимально обережною і уважною вона зате бувала у суботу і в неділю, коли їхала до Стадника на зустріч з Ігорем. Від самого свого дому вона постійно поглядала у дзеркало заднього виду, аби упевнитись, що за нею ніхто не стежить. І так робила щотижня, не зважаючи на те, що досі її поїздками до Стадника ніхто не зацікавився. І ця тактика би спрацювала, якби не одне але…

Галя не вирізнялася глибокою вірою і Богобоязню, однак мала свої життєві принципи і переконання, яких намагалась дотримуватись понад усе. Саме вони не дозволили їй відразу погодитися на Ігореве бажання втекти від реального життя. Ці самі принципи і переконання ще дуже довго мучили її, коли вона змушена була таки поступитись і дозволити йому зробити цей дивний вчинок. Так, вони давали слабинку, коли вона зазнавала радості від побачення з чоловіком і проведеної з ним ночі, так би мовити, вона тепер була дружиною на вихідні, як у студента; давали і завдяки покращенню матеріального стану – подружжя справді тепер могло собі багато дозволити, але все ж таки вона постійно мріяла про те, щоби це якомога швидше скінчилося. Їхній вчинок був страшним гріхом, адже вони обманули стількох людей, і вона знала, що за цей гріх рано чи пізно їм доведеться заплатити.

Найбільше вона боялася, щоби це не сталося ще у цьому житті. В іншому – нехай, якщо, звісно, воно існує. Галя погоджувалась зазнати там кари за те, що вони будуть такими щасливими у цьому житті. А можливо, ніякого покарання і не буде, і вони зможуть замолити свої гріхи щирим розкаянням, благодійністю, тим, врешті-решт, що Ігореві картини принесли стільки добра людям. Його втечу можна було виправдати і тим, що Бог, створивши його художником, хотів, щоби він малював, і якщо він не міг цього робити в інший спосіб, ніж той, на який зважився, то Бог мав би його простити вже через те, що він не зрадив своєму призначенню.

Власне, страх перед тим, що платити доведеться ще у цьому житті, і робив її такою обережною. І змушував контролювати кожне своє слово, кожен вчинок, кожен похід до Ігоря. Цей страх був такий великий, що вона знала, що буде остерігатися до останнього моменту. Лише коли літак відірветься від землі в Борисполі, вона зможе нарешті розслабитися і випити келих терпкого червоного вина, яке їй дасть стюардеса, за спокій, якого вона немилосердно довго чекала.