30.

Галин спосіб життя не вирізнявся різноманітністю і був таким же, як і у величезної більшості пересічних людей, які не ставлять перед собою завдання чимось здивувати світ чи принаймні глибше його пізнати. Романюк про це не здогадувався, тому до стеження за нею приступив з усією серйозністю і уважністю, готовий занотовувати кожну її розмову, кожну зустріч, навіть кожне слово, кинуте незнайомій людині. Він перетворився у справжнього шпигуна і спочатку йому це справді подобалося. Лише потім він зрозумів, що у цій професії рутини значно більше, ніж романтики. А ще на шпигунів могло чигати чимало небезпек, яких він, на щастя, був позбавлений.    

            Під Галиним будинком Романюк був вже о восьмій ранку. Він знав, де знаходяться її вікна – вирахував це ще вчора, до розмови з Кузьмінським і Кушніром, коли вирішив, що стеження за нею і Стадником – це єдиний спосіб дізнатися правду. Сидячи у машині, Романюк не зводив з вікон очей, намагаючись дізнатися, чи вона живе тут сама, чи з кимось. З кимось це, звичайно, не з Остапчуком – навіть якщо він був живий і десь переховувався, то не тут, тут це зробити було неможливо. Той же хтось, якщо він існував, на його переконання, міг бути її спільником, а якщо його не існувало, то це наштовхувало на думку, що вона може берегти вірність чоловіку, знаючи, що він живий. Могло їй, звичайно, і не пощастити з особистим життям після його зникнення, але це виглядало менш ймовірним. Вона була добре забезпечена, достатньо вродлива, не одному чоловікові, який про це знав, захотілось би позалицятися до неї. І серед них, мабуть, траплялися досить симпатичні партії.          

            Дізнатися про те, чи хтось розраджує її самотність вдома, Романюку, проте, не вдалося. До вікон у її квартирі так ніхто і не підійшов, а з під’їзду вона вийшла сама. Її машина ночувала під вікнами, і, сівши за кермо, Галя вирушила на роботу. Машину вона вела достатньо впевнено. Без агресії, яку так полюбляють чимало водіїв, але і без страху, не поступаючись занадто нахабним водіям. Один із них, порушуючи правила, намагався вклинитися між нею і передньою автівкою, проте Галя його не пропустила, чим викликала у Романюка повагу. Він їздив значно спритніше від неї, але правил не порушував, тому і не долюблював вискочок, які це робили.

            Свого «Опеля» Романюк зупинив недалеко від її Mikra на стоянці поліклініки і рушив услід за нею до її кабінету. Під його дверима на Галю уже чекала чимала черга хворих. Поки вона переодягнулась і розпочала прийом, у вузький коридор, де залишався маленький прохід між кушетками, що стояли попід обома стінами, народу набилось іще більше. Затхлість повітря, втомлені посірілі обличчя, лікарняні картки у руках – звичайні  хворі, які прийшли на прийом. Для певності постоявши біля дверей ще півгодини, Романюк спустився до своєї машини: від спертого лікарняного повітря у нього починала боліти голова.

            Обідала Галя з двома жінками її віку у кафе навпроти поліклініки. Дочекавшись, поки вони зайдуть туди, Романюк заглянув у кафе і сам. Два чи три столики тут залишились вільними. Він сів за той, що був ближче до жінок, обличчям до них, хоч дивився здебільшого у вікно, зрідка скошуючи очі у їхній бік. Він майже не чув їхньої розмови, але з уривків фраз, які долітали до нього, зрозумів, що вони говорили здебільшого про роботу. Це давало йому небагато, і тому він з усією зосередженістю спостерігав, як вона себе поводить, як розмовляє, як тримає столові прибори. Це дозволяло зрозуміти, щаслива вона, чи, навпаки, нещасна. Хоч до кінця він цього так і не збагнув. Для цього він надто мало її знав, адже напевне жінки різного характеру і різного темпераменту виявляють свої почуття по-іншому.     

            Сидячи у кафе, Романюк думав про те, що поки це не стане необхідністю, ми, зазвичай, абсолютно байдужі до інших людей. Вони для нас – як тіні, другорядні персонажі у театральній виставі, котрі існують тільки для масовки і підтвердження того, що ті, кому уготовані головні ролі, не самотні у цьому великому світі. Якщо випаде нагода, десь сидячи на лавочці у скверику чи за столиком у кафе, ми ліниво проводжаємо їх поглядом, іноді оцінюючи їхню зовнішність, манери, вгадуючи їхній соціальний статус. Але усе це з відстані, холодно і байдуже, оскільки хто вони для нас – лише перехожі, які, пронісшись повз, мов комети, швидко зникнуть у темряві і, ймовірно, більше ніколи нас не потривожать. Зовсім інша річ, якщо той чи інший представник людського роду стає нам потрібним.

            Галя вийшла з поліклініки о п’ятій. Вона була сама, без подруг, і це давало Романюку певну надію, яка тільки збільшилася, коли Галя поїхала не у бік дому. Вона кермувала не спішно і дуже обережно. Відчувалося, що вона втомлена роботою і не здатна сконцентруватися на дорозі. Власне, щоби уникнути зайвого ризику, вона вела машину так повільно, але водночас і чемно, притискаючись до бордюра, щоби не створювати проблем тим, хто їхав швидше.

            Через кілька хвилин Галя звернула на стоянку супермаркета. Романюк припаркував машину неподалік від її. Швидше всього вона приїхала сюди за покупками. Спершу йому навіть не хотілося виходити з машини, але потім він вирішив бодай розім’яти м’язи після довгого сидіння в машині. 

            Галя була задуманою і неуважною, він міг не боятися, що вона його викриє, тож ішов за нею на невеликій відстані. На першому поверсі супермаркету був цілий ряд бутиків. Галя спершу зайшла у шкіргалантерейний, куди Романюк податися не ризикнув. Та й навіщо – Галю було чудово видно крізь скляну вітрину. Вона довго розглядала жіночі сумочки. Приглядалася то до однієї, то до другої, з істинно жіночою цікавістю і вибагливістю. Він аж почав дратуватися – тупо було стояти біля вітрини і час від часу зазирати усередину. Йому здалося, що на нього уже починає поглядати один із охоронців, що стояв неподалік, тож він витягнув телефон і начебто почав шукати там потрібний номер.