28.

Єгипетські теми, якими Романюк захопився після повернення з Африки, на короткий час повернули йому колишню популярність. У цій чудовій древній країні він побував у дуже вдалий час. Завдяки якісному сервісу за дуже привабливу ціну на єгипетські курорти їхало усе більше українців. Щодня з різних куточків України у цю суху і теплу країну, яка не знала холодної зими, відлітали по кілька літаків. Туристи привозили звідти безліч спогадів і вражень. Навіть ті, чий потяг до культури досі обмежувався переглядом телепередач з Дмитром Гордоном, намагалися побувати в Гізі, Каїрі чи в Луксорі. На пам'ять про поїздку вони привозили додому фігурки Ра – з головою сокола і сонячним диском на голові, фараона Тутанхамона і цариці Нефертіті, килими та папіруси із зображеннями різних сцен древньоєгипетської міфології.  

Удома Романюк швидко оцінив моду на Єгипет і вирішив її поексплуатувати. Треба визнати, що ним вело не тільки прагнення заробити – він і сам закохався у цю загадкову країну, в якій провів часу набагато більше, ніж більшість інших туристів. На відміну від них, він міг довгими годинами бродити по Долині фараонів, заходячи абсолютно у всі відкриті для доступу гробниці, де, завмерши перед якимсь зображенням фараона чи Осіріса, забував про час. В Карнаку він неодноразово зустрічав світанки і спостерігав, як Ра відправляється на спочинок після важкого дня. Там він наробив сотні фотографій своїм потужним Nikon D 3100 і, повернувшись додому, переглядав їх цілісінькими днями. Власне ці фото і спогади, які вони викликали, пробудили у нього бажання малювати Єгипет – і давній, і сучасний.

Романюк малював вузьку стрічку сірого шосе посеред жовто-коричневої пустелі, по обидва боки якого здіймалися невисокі червоно-коричневі гори, і поодинокі машини, які на максимально можливій швидкості мчали по ньому, намагаючись якомога швидше подолати ці страшні, безживні місця. Малював струнких бедуїнок з дітьми і ягнятами на маленьких осликах, котрі продавали туристам право на своє фото біля великого придорожнього кафе з рядами сувенірних магазинів, де можна було купити все що завгодно: чудові хустки і шалі, вироби зі шкіри й металу, сувеніри і біжутерію. Веселі торговці на удачу вдвічі, а то й втричі збільшували ціну на свій чудовий крам, знаючи, що не кожен турист торгуватиметься з ними. Його картини показували пишноту курортних Хургади і Шарм-ель-Шейху, портрети цілком сучасних менеджерів тамтешніх курортів, які були значно більше схожі на європейців, ніж на мусульман, і бідність маленьких містечок за межами курортних міст, де більшість людей ледь зводили кінці з кінцями. На його картинах можна було побачити невибагливі двоповерхові будинки простолюду без даху над головою –  так єгиптянам вдавалося уникнути сплати податку на своє житло, бо ж воно недобудоване, і водночас великі палаци, які ховалися за пальмовими гаями. На картинах були білі і зелені прапори, що висіли на бідняцьких будинках і свідчили, що тут є дівчата на виданні, і самі ці стрункі худорляві дівчата, які простували сільськими вулицями, загортаючись у паранджу.

Не менше Романюка хвилювала й історія Єгипту, і ці картини у нього виходили не гірше. Він малював міцних, м’язистих коричневошкірих робітників, будівників пірамід, котрі витягували нагору величезні кам’яні блоки – їхня волога шкіра вилискувала на гарячому сонці; грізного і насупленого Рамзеса II, який спостерігав за побудовою Карнакського храму, царицю Хатшепсут на одному зі своїх кораблів по дорозі в Пунт, і поховальну процесію якогось із фараонів. Ось вона причалює до берега міста мертвих в Луксорі, ось саркофаг з фараоном витягують на берег, ось його везуть Долиною фараонів… Ці полотна навіть недруги Романюка визнавали успішними.

Будь-яка гра потребує виконання правил, на які, перш ніж її розпочати, гравці мусять погодитися добровільно, інакше вона втрачає будь-який сенс, а деякі ігри, до того ж, можуть коштувати гравцям кар’єри, здоров’я, а то і ще більшого. Однак людина – істота лінива і безпечна; досягши в якійсь грі успіху і переконавшись у відсутності будь-яких загроз, часто вона втрачає обережність і стає схожою на матадора, який навмисно роздражнює бика, доводячи його до кипіння, щоби потім лише витонченіше заколоти його шпагою. Іноді йому вдається прорахувати дії бика до сантиметра, що дозволяє матадору не зазнати жодної подряпини, а буває, що бик виявляється спритним і непередбачуваним, і навалившись своєю кількасоткілограмовою масою на худорлявого матадора, ставить його між життям і смертю. До таких матадорів уподібнилися Стадник та Остапчук після того, як успішно виплуталися з історії з «Енігмою» і вже знали, що їхня складна і хитромудра гра близька до завершення.

Романюк, натхненний успіхом єгипетського циклу, завдяки якому він навіть на короткий час затьмарив славу Остапчука, почав демонструвати зверхність до більшості художників, окрім, звісно, кількох своїх друзів, та навіть до деяких галеристів, серед яких, зрозуміло, опинився і Стадник. Зневажаючи усі його заслуги, Романюк твердив, що Стадник насправді не відкрив жодного художника і, якщо і заманював деяких із них у свою галерею, то лише тому, що був добрим торгашем і приваблював їх високими гонорарами. І через це справжні майстри – звісно, він мав на увазі передусім себе, виставляти свої роботи в його галереї вважали нижчим власної гідності.

Коли ці слова долетіли до вух Стадника, він страшенно розізлився. Дізнавшись про те, який саме творчий успіх пробудив у Романюка таку хоробрість, він попросив Тимчука сфотографувати бодай дві роботи з його єгипетського циклу. Ці фотографії він приніс Остапчуку і делікатно спитав, чи не може він створити на ці самі мотиви щось краще, цікавіше, що може відразу затьмарити успіх Романюка. Певна річ, ці картини мали бути намальовані в іншій техніці, ніж Ігор творив досі, щоби ні в кого не виникло ні найменшої підозри у тому, що вони належать його пензлю – Стадник вважав, що Ігорю це цілком до снаги. Наголосивши на цьому і зробивши Ігорю ще кілька компліментів, він позбавив розсудливості і його.