27.

– І як ти усе поясниш? – Стадник невідривно дивився на Ігоря.

Він не виглядав надто обуреним і не був схожий на людину, загнану у пастку. За роки роботи галеристом Стадник не раз потрапляв у халепи, тож був готовий до будь-яких неприємностей. Те, що сталося, він радше розцінював, як прикре непорозуміння, з якого можна було викрутитися. Саме викрутитися, можна було не сумніватися, що він докладе усіх зусиль, щоби не бути викритим. Але робитиме це без особливого запалу, ентузіазму, з якими би зробив це ще рік тому.

Присутність Ігоря у будинку встигла його втомити. Він все-таки був самотнім вовком, який понад усе цінував можливість побути наодинці, і віднедавна його дедалі частіше почало переслідувати бажання мати цей спокій удома, де ніхто не повинен був його тривожити. І насамперед чоловік.

Донедавна Стадник був стійкий перед жіночими чарами. Стійкості йому надавала травма, перенесена у студентські роки, коли він пережив нещасливе кохання до гордовитої і самовпевненої однокурсниці Христини, яка, власне, найбільше і подобалася йому своїм норовом. Він був переконаний, що її неприступність та і цей норов – усього лиш своєрідний захист перед грубими і зверхніми чоловіками, і що з ним вона може стати зовсім іншою, коли побачить, наскільки він своєю делікатністю і турботливістю відрізняється від інших.

Він не міг цього висловити коханій, оскільки у її товаристві втрачав не лише красномовство, а практично дар мови, тож вирішив написати листа, у якому розповів, наскільки вона йому подобається, і як би він хотів бути разом із нею.

Дівчина не відповіла на послання ні письмово, ні усно і вдала, що цей лист адресований не їй. Він думав, що усе так гірко і сумно й закінчиться, та воно обернулося ще гірше. До Шевченківських днів їхній курс вирішив поставити «Невольника», і ролі дісталися обом, і Стаднику, і Христині: вона грала Ярину, він – Неплюя. На кожній репетиції Стадник шукав можливості залишитись з Христиною на самоті, думаючи, сподіваючись добитися від неї хоч якоїсь відповіді на свій лист. Він усе ще розраховував на взаємність, думав, що вона не відповідає, бо вагається або ж не знає, чи вірити його словам, і готовий був переконати її у своїй щирості. Мабуть, це розуміла і вона, бо в перерві однієї із репетицій несподівано витягнула його листа з кишені і прочитала усім присутнім від початку і до кінця. Вона не сказала, хто написав листа, навіть нікому не показала почерку, але Стаднику здавалося, що всі розгадали його як загадкового шанувальника.  

Страшнішу зраду годі було і придумати. Ця віроломність, на його переконання, чисто жіноча, адже чоловіки для цього занадто прямолінійні, надовго відбила у нього бажання до серйозних стосунків із протилежною статтю. Звісно, коли випадала нагода побувати у ліжку якогось милого і звабливого створіння, він користався нею, але неодмінно у панянки вдома, у крайньому випадку в готелі – до себе жінок Стадник ніколи не приводив. Мав упевненість, що звідти їх буде не так просто випровадити, та й боявся їхніх вечірніх чатувань поблизу його воріт.

Ольга Іваницька прийшла в галерею Стадника, щоби купити картину для свого ресторанчика. Вона не стала покладатися на смак продавця, попросивши його покликати самого галериста. Для Стадника так і залишилось загадкою, чи тоді вона хотіла лише його поради у виборі картини, чи бажала познайомитися з ним.

Ольга одягалася просто, але зі смаком. Шовкова біла блузка, темно-сірий сарафан, який тісно облягав її худорляву фігуру, сірий плащ і строката шовкова хустка на шиї. Побачивши її ще здалеку, Стадник відчув, що його мовби пронизав електричний струм, а від перебування поряд з нею це відчуття лише глибшало. Вона таки вміла привертати до себе увагу. Тонким, ніжним запахом парфумів, який викликав хвилю жадання, загадковою посмішкою, яка блукала на її вустах, делікатними, плавними рухами рук, бровами, які вона вигинала від подиву… Він не міг забути усього цього ще довго після того, як вона покинула його галерею.

У мистецтві Ольга виявилася цілковитим дилетантом, і ніскільки цього не соромилась. Хоча, зізнавшись у цьому, вона дала знати, що і на поблажливість від нього не розраховує. Її невеличкий бізнес йшов більш-менш успішно, тож вона могла собі дозволити вкладати незначні суми в оновлення інтер’єру ресторану. Це могли бути нові штори, скатертини, а зараз їй захотілося купити кілька картин, і друзі порадили зробити це в його галереї. Мовляв, у ній якщо і не кращі полотна у місті, то принаймні одні із найкращих. Це вони можуть гарантувати.

– Які саме картини вас цікавлять? – спитав Стадник. – Натюрморти, пейзажі, фентезі.

– Навіть не знаю. – Ольга посміхнулася своєю загадковою посмішкою. Поміж її вогких вуст зблиснули перлини зубів. – Але точно не натюрморти. Може, ви мені щось порадите?

Стадник і собі посміхнувся. Її прохання викликало у нього задоволення. Не так вже й часто в його галерею приходили такі милі створіння, біля яких хотілося побути якомога довше. Вона сама давала йому таку можливість. 

– Можливо, вас цікавлять роботи якогось конкретного художника? Тимчука, Кузьмінського чи Остапчука?

– Я у цьому не надто розуміюся, ці імена мені нічого не говорять. Для мене головне, щоби була гарна робота.

Це зізнання здалося йому таким приємним, зробити його могла лише така приваблива жінка, яка знала, що її жіночі чари здатні затьмарити її невігластво у мистецтві. Він подумав: невже вона прочитала в його очах, що їй вдасться так легко зацікавити його собою?  

Стадник постарався затримати Ольгу в галереї якомога довше. Показуючи картини, він прочитав їй невелику лекцію про сучасне мистецтво та його найвидатніших представників. Він розповідав про особливості творчості Тимчука, Кушніра, Остапчука. Можна було передбачити наперед – найбільше їй сподобався Остапчук. Але коли Стадник назвав ціну найдешевшої його роботи – при цьому зробивши найбільшу знижку, яку тільки міг – Ольга сказала, що їй це не по кишені. Вона не настільки багата, щоби викидати сорок тисяч гривень за одну картину. Так, вона розуміє, що це вигідне вкладення коштів і що ціна на роботи Остапчука постійно зростатиме, але… Ольга стенула плечима.