26.

Ігоря завжди захоплювала одна міська площа, в центрі якої стояв пам’ятник подорожньому, що зупинився на спочинок. Старий чоловік, втомлений довгою дорогою і випробуваннями, які його супроводжували, присів відпочити на нагрітому сонцем камені, розіклавши поблизу свої нехитрі пожитки – вузлик із продуктами, костур, солом’яний бриль. На його обличчі застигли печаль і збентеження. Після багатьох років мандрів світами, старий, здається, усвідомив, яку страшну помилку він зробив, порвавши через них усі стосунки з минулим життям. І тепер роздумував, що йому робити далі: продовжувати свій непевний шлях, де його чекають лише нові випробування і лихоліття, чи повернутись назад, до тих, хто його любить і все ще чекає.

            Через незначні розміри та високі будинки, які нависали над площею, вона не була улюбленим місцем відпочинку городян. Тим більше, що вона була такою недоглянутою. Невеликий фонтан, який був колись біля пам’ятника і у вітряну погоду зрошував подорожньому чоло, уже давно розібрали, а лавочок, на яких могли би сидіти бабусі з онуками чи закохана молодь, тут поставити ніхто не здогадався. Саме тому ті, хто жив неподалік від площі, або ж простував повз неї на роботу чи у своїх справах, намагалися якомога швидше прошмигнути через неї. І лише одиниці на часину зупинялись і заглядались на пам’ятник. Лише одиниці, оскільки нові покоління уподобали собі нових героїв. Тепер у шані були або видатні політичні чи культурні діячі, або ж рішучі і впевнені у собі люди, які не мали потреби задумуватись над своїм життєвим шляхом і тим, наскільки він правильний.

            Ігор неспроста згадав про цей пам’ятник саме зараз. Він і сам опинився на перепутті, і його теж мучила ота сама невпевненість і нерішучість, які застигли на обличчі подорожнього. Він нахапався терня на одному шляху, який йому раніше видавався широким і рівним, і тепер збирався обрати собі інший. Яким-то цей шлях буде для нього?

            Ще студентом Ігор часто бував на цій площі. Він мав там облюбоване кафе, з вікон якого спостерігав за бронзовим подорожнім і в сонце, і в дощ, і в снігопад. З цих вікон мандрівник завжди здавався йому уособленням людини, яка втратила будь-яку надію. Звичайно, він змушений буде зробити якийсь вибір – не сидіти ж на своєму камені вічно, але, який би вибір не здійснив, він не докладатиме зусиль для того, щоби спробувати знайти у своєму подальшому житті гармонію і щастя. Подорожній був упевнений у тому, що це для нього уже недосяжне. Він повністю вичерпався, все, що йому залишилося – сяк-так, без натхнення і радості дожити решту своїх днів.

            Дивлячись на пам’ятник, Ігор навіть почав задумуватися над тим, навіщо його встановили на площі – невже, щоби люди, споглядаючи на нього, відчували марність своїх надій? Можливо, люди саме тому так швидко і проходили через площу, бо усвідомлювали це?

Тут мусила бути якась загадка, і він потратив чимало часу, щоби з’ясувати її. Відомостей про автора пам’ятника в міських бібліотеках виявилося багато, адже свого часу скульптор Кривенко був особою відомою. Він створив пам’ятники ще кільком видатним людям, мав чимало послідовників, купався у популярності і славі. Жив він завжди безбідно, і лихо оминало його навіть у ті часи, коли воно входило практично у кожні двері. Та й особисте життя митця, наскільки про це писали сучасники, складалося вдало. Любляча дружина, четверо синів, двоє з яких пішли слідами батька. Вони, щоправда, не стали такими відомими, як він, але не робили собі з того трагедії.

            Отримані відомості спантеличили Ігоря іще більше. Як могла так тонко і гостро відчувати страждання людина, яка сама їх зазнала так мало? І яка – принаймні ті, хто писав про Кривенка, про це не прохопилися і словом, – ніколи не стояла на перепутті. Кривенкові не доводилося вести у житті довгих і складних пошуків, набивати гулі і синці. Він швидко обрав собі у житті єдину дорогу, і та дорога не дала йому багато приводів для розчарувань. Може, з його боку ця скульптура була застереженням, або ж він хотів, щоби страждали інші? Це здавалося малоймовірним.

            Ігор так би і залишився в невіданні, якби йому не довелося проходити повз пам’ятник літнього ранку, коли щойно зійшло сонце. Він був у гостях в одногрупників в гуртожитку. За розмовами засиділися аж за північ, і хлопці додому його не пустили. Мовляв, година непевна, в такий час на вулиці вилазить чимало усякої погані, гляди, ще якась стане йому на шляху, і тоді бути біді. Крізь силу він з ними погодився, а вранці, ні світ, ні зоря поспішив додому, знаючи, що мати уже не заходить собі місця.

            Коли він проходив повз пам’ятник, на верхню частину обличчя подорожнього ліг сонячний промінь, від чого воно враз просвітліло, запалало рішучістю і впевненістю. Звичайно ж, Ігор бачив, як сонце освітлювало це обличчя і раніше. Але воно било з гори або з боку, і це давало зовсім інший ефект. Того ж ранку він побачив, як йому здалося, справжній задум Кривенка, який був адресований не усім, а лише тим, хто здатен глибше вникнути у суть речей і побачити те, що не під силу та й без потреби бачити іншим. Своєю скульптурою він намагався донести, що надія є завжди. Вона існує навіть тоді, коли серце розриває від туги і непевності, коли весь світ стає немилим, а життя непотрібним. Треба лише вірити у те, що все ще можна врятувати, і що будь-який тунель виводить на світло.        

            Зараз, дещо розгублений і розчарований, Ігор згадав про цей пам’ятник і захотів його намалювати. З властивою йому твердістю і наполегливістю він бився над ним три дні, але цього разу усе було безрезультатно. Намалювати його по пам’яті він не міг, фотографії ж в Інтернеті показували пам’ятник у ті хвилини, коли сум поборював надію, тож нічим допомогти йому не могли. Ігор був змушений попрохати про поміч Галю, усе їй детально пояснивши: де і на якій віддалі від пам’ятника їй стати і о котрій годині натиснути на спуск фотоапарата. Для певності Галя зробила кілька десятків знімків на цифровому фотоапараті, і п’ять-шість із них виявилися саме такими, яких він і потребував. Завдяки цьому з’явилась на світ «Енігма».