13.

Ця осінь, а вслід за нею і зима видалися не надто вдалими для ринку мистецтва, оскільки гаманці місцевих колекціонерів схудли під ударом фінансової кризи. Не відмовляючи собі у багатьох інших радощах життя, придбанням творів мистецтва вони майже усі водночас пожертвували. У такі періоди як цей, Стадника виручали заїжджі колекціонери із сусідніх областей, а то й самої столиці, але і їх того року вітри не заносили.

            Стадник не робив собі великої проблеми з цих тимчасових труднощів, розраховуючи надолужити втрачене, коли криза закінчиться. Особливого браку коштів він не відчував і міг цілком достойно, не гірше від своїх заможних друзів, яких скрута не зачепила, прожити ці нелегкі часи. Він не потребував нових вражень, натхнення, як митці, на чиїй праці він збив собі чималий капітал, і навіть не знав, що таке осінньо-зимова депресія, яка неодмінно вражає усіх творчих людей через брак сонця і світла і засилля тьми та холоду.

            Ігор переніс цей період набагато важче. Коли його картини опинилися у галереї Стадника, йому здалося, що перед ним нарешті відчинилися ті двері до слави, які він стільки шукав. Кілка тижнів поспіль він бачив один і той самий сон: впевненою і рішучою ходою він прямує широкими білими сходами, встеленими червоною доріжкою до височенних білих дверей із золотими ручками. Два швейцари по обидва боки дверей, помітивши його, ще здалеку пригнулися у шанобливому поклоні, а коли він наблизився до них, послужливо відчинили перед ним двері. У шпару між обома половинами дверей стрімко увірвався сніп сонця, який почав ширитися, розростатися, аж поки не став настільки яскравим і сліпучим, що Ігор змушений був примружити очі. Ось вона, довгождана мить тріумфу. Кавалери у смокінгах і дами у дорогих вечірніх туалетах, котрі заповнили величезний зал, тільки й чекали його приходу. І щойно він з’явився у дверях, велетенський зал здригнувся від бурхливих оплесків. Так зустрічають королів, геніїв, тих, перед ким натовп, навіть найвишуканіший, беззаперечно готовий поклонятися.

Реакція благородної публіки Остапчука ніскільки не збентежила – він вже давно до цього звик, тож упевнено попрямував до центру залу, зупиняючись то перед одними, то перед іншими чоловіками і жінками і перекидаючись із ними кількома фразами. Запобігання чоловіків, благоговіння жінок; в очах багатьох представниць прекрасної статі він бачив стільки захоплення, що був упевнений – йому достатньо зробити лише один крок їм назустріч, і вони опиняться в його обіймах.

            В дійсності йому доводилося гуляти не по світлому залу, а по похмурій напівтемній кімнаті. Дійсність розчаровувала і наповнювала душу гидким песимізмом, оскільки як художника, окрім невеличкого кола товаришів по пензлю, його і надалі ніхто не знав, і його, як він був упевнений, чудові творіння нікого серйозно не цікавили. Тим же, хто, мов зачудований, простоював перед ними, навіть на гадку не спало поговорити про них з їхнім автором, тож Остапчуку почало здаватися, що він ніякий не геній. Та і талант свій він значно перебільшував. Він – звичайна бездар, якій вдалося створити кілька гарних полотен, але повторити свій успіх він уже ніколи не зможе, та і взагалі нічого путнього у житті йому зробити не вдасться.

            Під впливом цих думок в Ігоря усе почало буквально валитися з рук. За кілька місяців він не створив жодного полотна. У цей час він взагалі нічим серйозним не займався. Жив наче у півсні. Повернувшись з роботи, просиджував перед телевізором, дивлячись усе підряд – навряд чи його у такому стані міг схвилювати якийсь фільм чи передача. Навіть Галя його більше не збуджувала, і він намагався уникати близькості з нею. Коли ж ініціативу проявляла вона, не відмовляючи їй, він поводився так, наче цей подружній обов’язок чи не найнудніша річ у житті.

            За звичкою Ігор продовжував щовихідних ходити у свою майстерню – це було єдине місце, де він мав цілковиту свободу, і відмовлятися від неї було нерозумно. Проте пензля у руки не брав. У нього там було стареньке крісло-гойдалка. Опустившись у нього, Ігор цілий день гойдався, поглядаючи на вулицю або читаючи книгу. Інколи він із зачудуванням дивився на полотна, що стояли під стіною або ж висіли угорі. Невже їх створив він? Невже він був здатний малювати картини? Чому ж тоді цієї здатності немає у нього зараз? Можливо, вона вже до нього не повернеться, і він більше ніколи не зможе малювати? Байдуже. Ти твориш тільки тоді, коли маєш якісь амбіції, прагнеш чогось досягти – слави, багатства, пошани, безсмертя. Амбіцій у нього більше не було, і він жив так, як живе більшість людей – від ранку і до вечора вбивав відведений йому час.

У цей період життя наче проходило повз нього. Йому здавалася дивною і недоречною власна поява на світ, і він абсолютно не розумів сенсу свого існування. Та і сам світ здавався чужим і незрозумілим. Він був суцільним хаосом, в якому люди, мов маленькі комахи, метушилися, виконуючи роботу, яка більшості із них не приносила жодного задоволення. Але і без неї обійтися було не можна, інакше їх чекала загибель від голоду і холоду.

            В один із таких вечорів зателефонував Стадник і повідомив, що продалася одна із його картин. Не надто дорого – якби таке полотно належало відомому майстрові, за нього можна було би виручити у кілька разів більше, але це нічого, заспокоїв його галерист. Головне з чогось почати, тим більше, що так починали геть усі художники – і бідні, для яких гроші з проданої картини були, можливо, єдиним джерелом для існування, і багаті, для яких вони нічого не означали; і посередності, про яких забудуть ще при житті, і генії, чиї імена не зітруть століття.

            З нагоди продажу полотна Стадник запропонував Ігорю випити келих шампанського. І неодмінно взяти зі собою дружину, щоби їй не було самотньо удома.