22.

У кінці листопада Стадник домовився про першу персональну виставку Остапчука. Він міг це зробити і раніше, але для нього було принципово, щоби вона експонувалася у найбільшому міському музеї, де запросто можна було виставити півсотні Ігоревих робіт. Їм відвели цілий поверх, і це була честь, якої удостоювався рідко який художник. Саме тому чимало їх заскрипіли зубами від заздрості.

Роботи Остапчука успішно продавались, його ім’я було доволі відоме серед колекціонерів, мистецтвознавців і поціновувачів мистецтва. Коли у місті з’явилися перші афіші про виставку, замовлені Стадником, – коштів на це він міг не шкодувати – до нього почали телефонувати ледь чи не щодня з проханням розповісти щось нове про Остапчука та його творчість.

Траплялося, що у день Стадник та Галя давали по кілька інтерв’ю. Спершу Ігорем цікавилася лише місцева преса, але ближче до виставки про інтерв’ю почали просити і кореспонденти центральних мас-медіа. Слава Остапчука швидко прорвала місцеві кордони і виривалася на загальноукраїнський рівень.

Про те, як розмістити картини в музеї, міркували спільно. Стадник намалював план виставкового залу, і цілу суботу вони утрьох мудрували над тим, як зробити виставку пам’ятною.

Ігор малював у різних жанрах. У нього було вдосталь пейзажів, натюрмортів, полотен на побутові теми. Ще до свого добровільного ув’язнення він задумувався над тим, щоби об’єднати картини у цикли, але тоді у нього на це не було ні часу, ні можливостей. Тоді він творив здебільшого хаотично, намагаючись не втратити жодної хвилини. Тепер у нього з’явилася можливість реалізувати давні задуми. Поки що у нього таких циклів було чотири.

«Домівки Бога» був присвячений церквам – дерев’яним бойківським та гуцульським, і кам’яним, як стародавнім, так і сучасним. Тепер, коли малювати на пленері він не міг, свої церкви та їхнє внутрішнє убранство Ігор придумував, інколи знаходячи ідеї в інтернеті, а інколи вигадуючи усе від початку і до кінця. У циклі «Райські куточки » були зібрані пейзажі. Колись Ігор малював місця, які його особливо вразили, торкнули душевні струни, у нових же полотнах він практично усе видумував. У цикл «Стіл Гаргантюа» входили натюрморти, «Мої світи» – це були картини на побутові теми в основному з міської тематики. Ігор малював людські помешкання, кафе, ресторани, будинки, пам’ятники. Усе це без труднощів він відтворював по пам’яті, іноді, щоправда, просячи Галю сфотографувати йому те чи інше місце у рідному місті, яке він встиг призабути. Був ще цикл ню, але його на виставці Ігор виставляти не захотів. Адже натурницею йому найчастіше бувала Галя, яка не бажала, щоби сторонні люди витріщалися на її оголене тіло. Ці картини Ігор не показував навіть Стаднику.

Усі чотири цикли вони відразу вирішили розвішати по різних стінах. «Райські куточки», потім «Домівки Бога», «Мої світи» і нарешті «Стіл Гаргантюа» – з цим у них жодних розбіжностей не було. Не вистачало, проте, якоїсь родзинки, особливої картини, яка би різко виділялась з-поміж інших і прискорювала би серцебиття у глядачів.   

Ігор, Галя та Стадник годинами ходили між полотен, шукаючи серед них особливе, але так нічого і не знайшли. Вони почали обдумувати різні варіанти. Стадник навіть готовий був позичити для виставки свого Бетховена, про якого і досі згадували деякі видання, але навіть великий композитор за роботою розв’язати їхнє непросте завдання був неспроможний. Здавалося, усе зайшло у глухий кут, з якого не було виходу, але Ігор його таки знайшов. Він пообіцяв через кілька днів намалювати картину, якої так бракувало.

Малювати її він почав у понеділок. Стадник, який страшенно переживав за результат виставки, усе силкувався її побачити. Проте, коли він не здатний, вгамувати свою цікавість, приходив увечері до Ігоря у мансарду, полотно завжди було закрите. Ховати щось від очей Стадника досі не входило в Ігореву звичку, але, видно, тут був неординарний випадок, і ця картина мала для нього особливе значення. Саме тому Стадник не наважувався попросити його показати полотно. 

Прем’єрний показ картини для Галі та Стадника Ігор влаштував лише у суботу. Він вже давно так довго не працював над одним-єдиним полотном, але перші глядачі змушені були визнати, що його зусилля були виправдані. Як особи зацікавлені, вони могли поставитися до Ігоревого творіння дещо поблажливо, але таку ж високу оцінку йому невдовзі дали і критики, що відвідали виставку. Отож Стадник і Галя не помилилися.

На картині була зображена чарівна молода жінка, яка прямувала просто по чистому блакитному небу. З тонкими і правильними рисами обличчя, зеленоока, у салатовій сукні, розписаній чудернацьким тропічним листям, вона сміливо і впевнено дивилася уперед, ледь-ледь посміхаючись. Цей посміх, у ньому, власне, і була уся загадка цього полотна. Він поєднував у собі дівочу чистоту, невинність і водночас душевну гармонію. Дівчина несла у собі стільки радості, щастя, гідності; досить було лише глянути на неї, як тебе охоплювало таке неймовірне піднесення, наче ти зі звичайного смертного враз ставав невмирущим божеством, з пересічності – генієм.

Дівчина нагадувала Рафаелівських Мадонн, але далебі вона не була Божою матір’ю. Геліос, який на своїй чудовій золотій колісниці мчав по небу за її спиною, свідчив, що Ігор радше намалював якусь давньогрецьку богиню, яка, проте, не була схожа на жодну із описаних Гомером. Ігор наче проводив традицію віри у людину від тих далеких часів, коли вона щойно починала усвідомлювати свою справжню силу і місце у Всесвіті, до пізніших, Ренесансних, які поставили її на міцний фундамент, і аж до сьогоднішніх днів.          

Стадник готовий був поклястися, що ця картина у тому, хто пробув біля неї бодай півгодини, пробуджувала неймовірні здібності, про які він міг тільки мріяти. Ще на виставці картину для своєї доньки купив один із найбагатших людей у місті Олександр Думін. Він мріяв, що донька зможе стати видатним музикантом, прославить його ім’я на весь світ, і казали, що відколи картина опинилася у вітальні, де стояв її рояль, дівчина дійсно почала грати набагато краще.