17.

Кілька наступних днів у середовищі мистецтвознавців, колекціонерів, художників та поціновувачів мистецтва Остапчук був топ-темою. Ледь чи не кожен мистецтвознавець вважав за потрібне віддати данину його творчості і сказати про нього кілька хороших слів, а преса навперебій друкувала ці висловлювання, в яких, на жаль, було надто мало оригінальних думок. Складалося враження, що мистецтвознавці просто бояться їх висловити, оскільки за них їм загрожує покарання.   

З продажем картин справа була трохи гіршою. І винен був у цьому Стадник, який після успіху у Клименка різко збільшив ціну на Ігореві творіння. У нього була нагода продати одну-дві роботи – покупці самі приходили в його галерею, але висока ціна їх відлякала. Втім, Стадник на це не зважав і зменшувати її не мав наміру. Він був упевнений, що покупці до неї звикнуть, і, якщо навколо Ігоревого імені не вщухатимуть розмови – а він мав намір докласти зусиль, щоби цього не сталося, – намагатимуться один поперед другого вихопити у нього якусь із робіт Остапчука. 

До того ж для нього вже скоро міг відкритися столичний ринок. Через два дні після творчого вечора до Стадника зателефонував Задорожний і сказав, що Ігорева картина подобається Клименкові іще більше, ніж тоді, коли він її купував. Тож, можливо, він захоче замовити іще кілька робіт Остапчука. І не лише для нового будинку, а й для міністерства. Одну із робіт він навіть має намір подарувати прем’єр-міністру. Принаймні Клименко дав завдання вивчити його смаки, щоби дізнатися, робота в якому жанрі буде йому до вподоби. 

Задорожний зауважив, що, зважаючи на це, було би добре, якби Стадник заопікувався виготовленням каталогу творів Остапчука чи бодай створив Інтернет-сайт. Це, напевно, би зацікавило творчістю Остапчука і інших впливових людей. Вони ж, мабуть, би і сприяли його пошукам.

Останнє Задорожний міг би і не говорити. Над каталогом картин Остапчука та його сайтом Стадник уже наполегливо працював. При цьому він навіть не здогадувався про те, яку велику заздрість викличе ця його діяльність в Романюка, який щодалі, то ворожіше до нього ставився.

Поштовху цьому надали публікації в пресі про творчий вечір Остапчука, які викликали в Романюка приступ роздратування. Він, звичайно ж, знав про загадкове зникнення цього художника, якого встиг вважати чи не найголовнішим своїм суперником, і коли про це дізнався, без всяких докорів сумління подумав: ну і слава Богу. Тепер він міг бути спокійним, знаючи, що найближчим часом на обрії не з’явиться жоден художник, який міг би стати з ним в один рівень і відібрати бодай частину його лаврів. На кілька років він отримав перепочинок, тож міг зосередитися на власній творчості, яку він то запускав, то знову намагався повернути на колишній, як йому здавалося, високий рівень.  

Остапчук? Романюк був упевнений, що про нього скоро забудуть. Йому вірилося, що це станеться буквально за тиждень-два, і саме тому він так і розлютився, коли прочитав про успіх його творчого вечора. Ще більшу лють у нього викликало те, що на вечорі побував сам Клименко та ще й придбав одну із робіт Остапчука.

Сам він давно торував дорогу до колекції міністра. Оскільки з найближчого оточення Клименка він знав лише Задорожного, то вже тривалий час задобрював його вечерями у кращих міських ресторанах, сподіваючись з його допомогою зазирнути у гаманець міністра. Задорожний жодного разу не сказав йому категоричного «Ні», навпаки, обіцяв, що ще трохи, і він зможе вмовити свого патрона купити одну із робіт Романюка. Після випитої пляшки горілки на двох, розмахуючи за столом руками і бризкаючи слиною, сповнений начебто щирого нерозуміння, Задорожний не раз і не два вторив Романюкові, що і досі не відає, чому Клименкові не приглянулась бодай одна із його чудових робіт.

Він переконував, що робить для цього усе можливе. Мовляв, уже давно виклав Клименкові на видне місце усі альбоми з репродукціями Романюкових картин, розрекламувавши його майже як другого Марчука. Більше того, щоби така характеристика Романюка виглядала переконливішою, він взяв собі на допомогу й інших художників, які сказали міністрові про нього чимало добрих слів.

Ці маленькі хитрощі допомогли йому достукатися до серця міністра, і він з дня на день чекав, що той нарешті попросить познайомити його з цим чудовим митцем. Проте цей час усе чомусь не наставав, Задорожний говорив, що губиться у здогадах чому, але так і не міг про це дізнатися. Якби ж то він міг вкласти в голову Клименка свої думки. Адже Романюк, чудово знає, наскільки він цінує його творчість.

У такі хвилини напівп’яний Задорожний був Романюкові огидний. Не раз і не два йому кортіло затопити йому просто межи посоловілі, але такі ж хитрі, як і тоді, коли він був тверезий, очі. Це було наслідком власного безсилля: як він не намагався, так і не зумів вивчити цього багатоликого чоловіка, який перед багатьма корчив з біса свого хлопця, але насправді завжди грав власну  гру і робив тільки те, що було вигідно особисто йому. Якби ж то він мав на Задорожного хоч якийсь вплив, хоча би частинку від того, який він мав на багатьох художників, тоді він розмовляв би з ним зовсім по-іншому. Припер би його до стіни і змусив достукатися до серця свого шефа, аби той врешті-решт придбав якусь його роботу. Замість цього він змушений був і надалі догоджати Задорожному гарними вечерями у фешенебельних ресторанах і майже без надії сподіватися на його підтримку. Лють від того, що він, у багатьох випадках такий всесильний, не міг нічого вдіяти із Задорожним, доводила його майже до безуму. Але що він міг вдіяти?

У відношенні до Стадника він теж почувався безсилим. Той заробляв на мистецтві непогані гроші і сам вибирав, чиї картини продавати, причому від його робіт завжди делікатно відмовлявся. Зараз Романюк подумав, що оця делікатність може дати йому хоча б якийсь шанс. Виглядало, що Стадник не хоче псувати з ним стосунків, отож, можливо, йому вдасться вмовити Стадника не толерувати Остапчука. Переконавши себе, що вмовити Стадника йому цілком по силах, Романюк відправився в його галерею.