16.

Вечір пам’яті Ігоря пройшов набагато краще, ніж сподівався Стадник. Це стало наслідком добре продуманої організації, яку Стадник, Тимчук та інші художники обсудили ще під час зустрічі в його галереї. Анонси про вечір вони розмістили на всіх міських Інтернет-сайтах, і, не сподіваючись, що вони приваблять журналістів, обдзвонили усіх своїх знайомих акул пера, детально роз’яснивши їм ситуацію.

Зіграла людська солідарність. Почувши, що це вечір художника, котрий зник при загадкових обставинах, і його на волонтерських засадах роблять друзі художника, сподіваючись цим знову привернути увагу до Остапчука і, можливо, допомогти у його пошуках, не прийти на вечір журналісти не могли. Кілька газет, радіостанцій та каналів телебачення навіть погодилися абсолютно безкоштовно проанонсувати вечір, заклавши підвалини у створення міфу навколо імені Остапчука.

Стадник – від інших художників, цього, зрозуміло, було чекати годі, – зв’язуючись  з пресою, наголошував на тому, що Остапчук, хоч був майже нікому не відомий, не здобув визнання незаслужено, і тепер, коли його тут немає і коли його доля залишається незрозумілою, у того, хто з одних чи інших причин досі не зміг визнати його обдарування, з’явилася можливість благородно заповнити цей пробіл.

Напередодні Стадника переживав, як свою роль на вечорі зіграє Галя, котра мала бути однією із головних дійових осіб. Його власна роль все-таки була значно легшою. Журналістів могло цікавити лише його ставлення до творчості Остапчука, і чому він так його підтримує, отож йому не треба було нічого вигадувати. Галя ж мусила розповісти їм, що відчуває після зникнення чоловіка і як переносить його відсутність. Стадник побоювався, що вона не надто переконливо демонструватиме своє горе або ж буде занадто скованою, побоюючись викриття, і цим змусить сумніватися у своїй щирості. Тож дав їй потрібні інструкції за обідом у невеличкому ресторані, де до його послуг був окремий кабінет – там ніхто не міг їх підслухати.

Стадник пояснив, що Галя мусить вдавати із себе нещасну і водночас бути трохи ображеною на тих, хто не визнав таланту її чоловіка і не поспішав цього робити і зараз, коли, очевидно, він уже не міг скласти нікому конкуренції. Але і з тим, і другим треба  бути дуже обережним, щоби, бува, не переборщити. І журналісти, і художники, яким вона адресуватиме ці почуття, не повинні відчути прямі претензії на свою адресу. Хіба що натяк, інакше вони могли просто відвернутися від неї. І цю роль Галі треба справді зіграти. Так, щоби жодна жива душа не запідозрила обману.

Уважно вислухавши напучування Стадника, Галя з усім погодилась і запевнила, що впорається. Він їй повірив, але сумніватися все ж не переставав. Його сумніви остаточно розвіялись лише тоді, коли на вечорі він зустрівся з Галею поглядами: страх перед складним випробуванням, що на неї чекало, лише на мить промайнув в її очах і вже невдовзі поступився рішучості і твердості, яких Стадник від Галі і не очікував. Галерист полегшено зітхнув: вона вистоїть. Тепер у нього залишалася інша причина для хвилювання.

У день, коли відбувався творчий вечір Остапчука, у місто завітав міністр палива та енергетики Анатолій Клименко, який завжди жив на широку ногу. Ділова хватка і безперечні таланти, які визнавали навіть його опоненти, дозволили Клименку стати одним із найбільших фаворитів президента. На видобутку і транспортуванні нафти і газу Клименко заробляв мільйони, значну частину яких тратив на те, що для багатьох інших скоробагатьків не становило жодного інтересу – антикваріат та предмети мистецтва, у тому числі і картини.

Стадник давно товаришував із помічником Клименка Романом Задорожним – він завжди водив дружбу із потрібними людьми. Задорожний розповів йому, що зараз міністр переймається облаштуванням свого нового столичного будинку, який за розмірами був зі справжній палац. І це було однією з причин його візиту – він мав намір зустрітися з кількома антикварами, котрі уже знали його смаки, сподіваючись, що вони знайдуть для нього щось цікаве.

Задорожний зізнався, що Клименко цікавився і картинами, і Стадник вирішив скористатися ситуацією, вмовивши його привести свого патрона на вечір Остапчука. Галерист запевнив його, що картини зниклого художника лише чудом не отримали належної оцінки за його життя. Але тепер, коли він так загадково пропав, вони злетять у ціні вже через рік-два просто-таки до небес, оскільки це роботи справді високої якості. Художників рівня Остапчука можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тож Клименко міг би скористатися нагодою побачити усі досі відомі роботи Остапчука і вибрати одну чи кілька для своєї колекції. Його візит на вечір, фінансова підтримка Клименком дружини зниклого митця були б не просто ознакою хорошого тону, а й свідченням гуманності влади, у нестачі якої їй так часто докоряли. Цим візитом Клименко міг би заробити ще один плюс, хай і невеличкий у президента, адже усім були прекрасно відомі його дружні і теплі стосунки з главою держави, тож його добрий вчинок екстраполювався би і на самого президента, якого звикли вважати зверхнім, нещирим, безкультурним.     

 Аргументи Стадника здалися Задорожному переконливими, і він пообіцяв поговорити з Клименком. Про результат своєї розмови він мав повідомити Стадника по телефону, але попередив його заздалегідь, що те чи інше рішення Клименко може прийняти в останній момент. Його день був розписаний буквально по хвилинах, і чи вдасться у цьому щільному графіку викроїти півгодини для відвідин вечора Остапчука, Задорожний не знав.

Чекання цього дзвінка для Стадника було нестерпним. Він не пролунав ні о п’ятій, ні о шостій, вже і вечір почався, а Задорожний усе не телефонував. Через це очікування Стадник не відчував жодної радості від того, що його план почав реалізовуватися, і не знаходив у собі сил, щоби уважно стежити за Галею і, у випадку чого бодай поглядом чи якимось жестом висловити їй свою підтримку. Він нагадував аристократа, якому подарували золоту каблучку з сапфіром, але не зміг висловити вдячності тому, хто зробив йому такий цінний подарунок, бо знав, що міг отримати ще й каблучку з діамантом.