12.

Ігор даремно висував стільки претензій своїй долі. Вона, напевно, не була до нього аж надто милостивою, але і жорстокою її назвати не випадало.  В його житті все могло би скластися набагато гірше, якби ще на виставці Кушніра, де випадок так щасливо звів його з Тимчуком, був Віктор Романюк, у якого він намагався заручитися підтримкою.

Романюк мав особливий статус серед місцевих художників, і досяг його не лише завдяки своєму таланту. Троє-четверо художників, які жили і творили поруч із ним, мали набагато глибший і різносторонніший дар, проте їм було далеко до тієї популярності, якою користувався Романюк. В основі її лежали хитрість і підступність, а також вміння плести інтриги – у цьому він, здається, міг дати фору навіть багатьом представницям прекрасної статі, котрі, використовуючи людські слабкості, часто найниціші і найвідразливіші сторони людського характеру, пробивали собі дорогу у вищий світ. Прекрасно усвідомлюючи, що його успіх не може тривати вічно, Романюк робив усе, що було в його силах, щоби продовжити його якнайдовше. Здійснити це можна було лише в один спосіб – не дозволяючи обійти себе у популярності конкурентам.

Серед художників його покоління таких практично не було. Кожен із них немовби носив на собі цінник, цифри на якому залишалися незмінними практично ще з часу їхньої молодості, відтоді, коли склалася оцінка їхньої творчості. І міняти її ніхто не поспішав. Зате Романюк постійно відчував небезпеку з боку молодших художників, чимало з яких не мали ані найменшого бажання схиляти голову перед його талантом і авторитетом. З ними Романюк особливо не церемонився, намагаючись на якомога довший час відтягнути розквіт їхнього таланту. Дотепний, красномовний, і в той же час в’їдливий, він умів знаходити спільну мову з журналістами і мистецтвознавцями і непомітно для них нав’язувати їм свою волю і свої смаки. Декому із них навіть підплачував, аби у них не виникло спокуси надто рекламувати когось із його суперників.

І все ж Романюк був не всесильний. Відчуваючи спротив з його боку, декотрі із молодих художників намагалися заручитися підтримкою його суперників, і дати з усіма раду він не міг. Той вплив, який він мав на художників свого покоління, розповсюдити на старших йому не вдавалося. Знаючи, скільки він завдав їм капостей, усіляко применшуючи цінність їхніх творів, вони намагалися помститися йому хоча би у такий спосіб, протегуючи тих молодих суперників, які рано чи пізно зведуть вплив на мистецький світ Романюка нанівець.   

З першою виставкою Ігорю відчутно пощастило. На той час Романюк був за кордоном, подорожував по Європі – Франція, Іспанія, Італія – за гроші, виручені з кількох своїх полотен, тож дебют, хоч і невдалий Остапчука, пройшов повз його увагу. Коли Тимчук допоміг Ігорю виставити на виставці другу свою роботу, Романюка теж не було у місті. Він повернувся лише на третій день після її відкриття, і відразу ж подався на виставку переконатися, що його полотно знаходиться на чільному місці і що приятелі-художники не допустили на виставку талановитих робіт, які могли затьмарити їхні власні.

У роботі Романюка не було нічого особливого. Вона не була не краща, але і не гірша від інших, отож він міг бути задоволеним. Проте так тривало доти, поки він не побачив Ігоревого Бетховена. Він рвав і метав від обурення, безпомилково відчувши в Остапчукові майбутню зірку. Щоправда, його трохи заспокоїло те, що про роботу Остапчука не написала жодна міська газета – не в останню чергу через те, що усі ці матеріали писалися з огляду на оцінку Романюка, якої через його відсутність бути попросту не могло, але ненадовго. Розуміючи, що злет Остапчука лише питання часу, він взявся виясняти, хто саме протегував його майбутньому супернику. Того ж таки вечора він мав різку і неприємну розмову з Тимчуком, у якій виклав усе своє незадоволення від необачного і необдуманого рішення сприяти Остапчуку.

Тимчук ніколи не був сильний в інтригах. Доволі талановитий, але безвольний, він не мав достатньої рішучості, щоби не дозволити нав’язувати собі чужу думку. І на це, власне, і розраховував Романюк, сподіваючись, що йому вдасться легко поставити Тимчука на місце. Проте несподівано Тимчук вчинив спротив. Такий же, на який з відчаю наважується вічно переляканий заєць, загнаний у кут хитрою лисицею. Випрямившись і прибравши ту бойову позу, якою завжди жахали сильні і страшні вороги, він почав махати короткими передніми лапками перед самісінькою лисячою мордою, змушуючи ту з подивом відступити.

Причина нарешті показати перед Романюком характер у Тимчука була. Зусиллями Романюка мистецький світ став рутинним і закостенілим, йому виразно бракувало свіжих і сміливих ідей і бажання розвитку, яке могла викликати тільки поява нових яскравих імен. Тимчук відчував, що Остапчук міг наповнити їхні старі міхи свіжим вином, а ще йому було до вподоби, що Ігор намагався знайти в його особі наставника – побачити, що тебе вважають якщо не метром, то бодай досвідченим і впливовим художником йому було страшенно приємно.

Він, щоправда, не наважувався надати Остапчуку більшого сприяння, стати для нього наставником, відчуваючи, що учень дуже швидко перевершить свого вчителя – звідти, власне, і та скупість в оцінці його робіт – але водночас, нікому у цьому не зізнаючись, деякі знахідки Остапчука, нехай і дещо завуальовано, Тимчук використав у своїх нових роботах. Бажання побачити усі картини Остапчука у надії ще щось почерпнути від них було настільки великим, що він ледь стримувався, щоби не напроситись у його майстерню. Сам Остапчук через зайву скромність таких пропозицій йому, проте, не робив, а проявити ініціативу він не хотів, побоюючись, що Ігор здогадається про справжню мету його візиту.     

Отримавши від Тимчука відкоша, Романюк на якусь мить розгубився, хоч це було йому не властиво. Він зненацька збагнув, що ця виплекана ним ієрархія, намагання підпорядкувати собі більшість художників, заборонивши їм робити щось усупереч його волі, може розтанути так швидко і непомітно, як міраж у пустелі. Втім, ця розгубленість протривала недовго. Він відразу почав розмірковувати над тим, чим була викликана така сміливість Тимчука, і чи він його часом не образив.