11.

Прокинувшись вранці, Ігор відразу ж помчав на роботу, хоч іти туди було ще зарано. Галя здогадувалась, що він подався у газетний кіоск по вранішні газети. У них була остання його надія, але скоро згасла і вона.  

У двох із них про виставку йшлося лише у невеличких замітках, в яких заледве згадувалися імена маститих художників, які виставляли свої полотна. Третя, яка віддавала культурі більше місця на своїх шпальтах, присвятила виставці великий репортаж. Однак ім’я Ігоря згадувалося у ній лише раз – у загальному списку художників. Про його роботу автор репортажу не обмовився і словом. Нічого не сказали про неї і критики, які коментували авторові роботи художників.

            Увечері Галя про все здогадалася з понурого Ігоревого вигляду. Бідолашна, вона не знала, що їй робити – спробувати його заспокоїти чи промовчати, давши йому змогу пережити усе на самоті. Подумавши, вона таки вирішила, що краще на цю болючу тему не говорити, але він несподівано заговорив про це сам.

– Переглянув усі газети. Про мене нічого не написали.

            – Прізвище хоча би згадали?

            – Так. Але користі з цього не багато.

            – Шкода, – Галя опустила очі, виявляючи своє співчуття, і, як він здогадався, безсилля. І тут же Ігор відчув його і сам.

            – Учора я нічого не міг зробити, – гарячково сказав він. – Абсолютно нічого. Я навіть не знаю, що мені треба було придумати, щоби привернути до себе увагу. Станцювати голяка чи набити комусь пику, комусь із цих трьох молодиків. Я – чоловік, я міг зацікавити когось собою хіба що скандалом. Жінкам це зробити все-таки значно простіше.

            – Бо можуть прокласти собі шлях до слави своїм тілом?

            – Або вродою. І прокладають.

            – Якщо ти не можеш скористатися цим, мусиш спробувати інші шляхи, – м’яко зауважила Галя.

            – Якби-то ще знаття, які.

            Галя опустила очі.

– Я теж не знаю. Якби мені це було відомо, допомогла б тобі, чим би тільки змогла.

            – Я знаю.

В його голові з’явилася божевільна ідея умовити Галю намалювати себе оголеною. Її тіло було жагучим і привабливим, в її обіймах він забував абсолютно усе на світі, навіть власні невдачі, і, ймовірно, побачивши її на портреті, про її обійми замріявся б не один глядач. Тим паче, якби дізнався, що вона дружина художника. У коханні творчі люди невтомні і винахідливі, готові до багатьох експериментів, тож вони могли багато чого навчити своїх дружин. Це розуміння, мабуть, тільки би підігрівало інтерес до його роботи, а відтак і до нього самого.

Ця ідея, проте, швидко стала для нього відразливою. Він і сам став для себе ненависним. Використати власну дружину у такий ганебний спосіб, зробити з її чарівного тіла, право на яке мав лише він, перший щабель до свого успіху – більшої підлості годі було і придумати. Він знав, що експлуатацією вроди своїх суджених не гребували інші художники – на думку спав Сальвадор Далі, який не соромився виставляти на загальний показ принади своєї Гали – але для нього це було неможливо. Він мусив знайти інший, моральніший  шлях, хоч, на жаль, мистецтво має так мало спільного з мораллю.

Галя уважно стежила за Ігорем. Вона бачила, як його очі враз загорілися, мов світлячки, і здогадалась, яка саме ідея навідалась до нього. Інколи така ідея приходила і до неї, вона і погоджувалась на це і не погоджувалась. Бувало, що бажання побачити себе на його портреті у всій красі, пересилювало страх. Щоправда, за єдиної умови – що її оголену натуру ніхто ніколи не побачить. Але такої гарантії вона отримати не могла.

Галя зауважила, що Ігореве обличчя стало білим, як стіна від сорому, і відчула полегшення. Отже, нічого аморального він їй не запропонує.

Після першої поразки рук Ігор не опустив. Почав малювати, здається, з іще більшою наполегливістю і впертістю, хоч і мучився від того, що робив це фактично для самого себе. Іноді, щоправда, родичі чи знайомі просили подарувати їм якусь свою картину, але це абсолютно не тішило його самолюбства. Адже якусь це означало будь-яку, вони погоджувалися отримувати будь-що, лиш би воно їм дісталося задарма. Якби ж то платою за подарунок були бодай критичні оцінки цієї роботи, бодай кілька теплих слів. Та ні, на це вони були не здатні.

            Його помилкою у ті кілька місяців було те, що після виставки, у своєму розчаруванні він обірвав усі контакти з Тимчуком, а на самій виставці не встановив цих контактів з іншими художниками. Адже кожен із них мав якісь зв’язки, важливу інформацію і міг би, хай і частково поділитися цим із ним. Сам, без чиєїсь допомоги і підтримки, до того ж будучи  нікому не відомим, нести картини в якусь із міських галерей він не наважувався.  

            Зрозумівши цю помилку, Ігор зателефонував все тому ж Тимчукові, який розповів, що скоро буде нова спільна виставка і не заперечував, щоби він виставив на ній свою роботу.

            На другу свою виставку Ігор приготував ще краще полотно. У неділю в майстерні він часто малював під музику. І коли його втомлювали радіостанції на ультракоротких хвилях, які в основному спеціалізувалися на поп-музиці, він вмикав класику. Вона заспокоювала, збуджувала уяву, напоювала душу блаженством і якимось божественним спокоєм.