10.

За кілька днів до виставки Галя запропонувала Ігорю запросити на неї Ларису – після спалаху її ревнощів сам би він на це не наважився. Висловлюючи йому цю пропозицію, Галя припустила, що Ларисина присутність може привабити до картини глядачів, яким захочеться порівняти портрет з оригіналом, і це зіграє Ігорю тільки на руку.

Лариса відгукнулася на запрошення з радістю. Їй і самій кортіло побачити реакцію людей на свій портрет, а ще їй хотілося показати Галі та Ігорю Чижевського, стосунки з яким за два останні тижні відчутно просунулись вперед. Вона усе більше і більше була зачарована молодим і ерудованим лікарем, який тішив її зір гарними манерами, а слух багатством мови, і, як і кожній закоханій, їй хотілося похвалитися своїм несподіваним щастям. Досі вона відчувала до Галі велику заздрість, і в глибині душі мріяла про те, щоби хоч крихту тієї ж заздрості, побачивши Чижевського, Галя відчула і до неї. А якщо не заздрості, то бодай би пораділа за неї.

За годину до відкриття виставки вони зустрілися у кав’ярні поблизу палацу мистецтв. Чоловіки отримали змогу випити за знайомство, що мало придати Ігорю трохи хоробрості, а Галя та Лариса змогли поговорити після довгої розлуки.

Знайомство і розмова виявилися неспокійними. Усі четверо хвилювалися. Ігор з Галею – за виставку, Лариса непокоїлась, як старі друзі сприймуть її кавалера, і чи він хоч трохи їм сподобається, Чижевському було небайдуже, яке враження він справить на Ларисиних друзів – вони виявилися першими, кому вона його представила, проте з усіх чотирьох йому найкраще вдавалося тримати себе в руках. Він делікатно підтримував розмову і намагався заспокоїти Ігоря, розуміючи, які кішки шкребуть його душу.

На якийсь час йому це вдалося, але ненадовго. Ігор згадав про те, як уперше побачив свою картину у далекому закутку останнього із залів експозиції, і його знову охопила зневіра. Тимчук запевнив, що його роботу помітять і тут, і він вдав, що повірив йому. Зрештою, нічого іншого йому не залишалося. Він розумів, що Тимчук не всесильний, а він сам не зірка, яка привабить на виставку тисячі глядачів. А ще більше зараз його мучила згадка про те, наскільки прохолодно Тимчук сприйняв і цю його роботу. Він змушений був побороти це розчарування і плекати надію, що інші глядачі поставляться до його роботи схвальніше. Але чи не помре ця надія вже після початку виставки?

Тимчук, на чию допомогу Ігор так розраховував, не давав йому спокою і дорогою до палацу мистецтв. Надто, коли вони наблизилися до кафе, яке дало їм тему для знайомства. Чорного манекена на його вітрині уже не було. Залишилась лише біла дівчина, одинока і, як здалося Ігорю, сумна. Її губи намагалися видобути із себе посмішку, але ця посмішка була геть невесела. Посмішка людини, яка зазнала важкої поразки, але не може показати цього людям, щоби не дати їм приводу зловтішатися із себе. Ігор подумав, що ця дівчина – як його доля. Вона знає лише втрати і ніяких здобутків. Звісно, у тому, у чому йому би їх хотілося мати.

Виставкові зали розташовувалися по периметру. Перший, найбільший, де мало відбутися відкриття виставки, був ущерть забитий людьми. Вони стояли невеликими групами, неголосно перемовляючись між собою. Ігор відразу почав виглядати Тимчука, бажаючи, щоби друзі побачили, як він вітається із відомим художником – щойно минулого тижня  одна із міських газет надрукувала з ним інтерв’ю, а ще більше він розраховував почути слова підтримки. Йому вірилось, що з часу їхньої останньої зустрічі Тимчук встиг змінити думку про його роботу, і, можливо, він проявить до нього хоч трохи поблажливості. 

Тимчука, проте, ніде не було видно, і чекати його тут йому не дав Чижевський – він конче хотів ще до відкриття виставки побачити Ларисин портрет. Він усе непокоївся, наскільки Ігорю вдалося її відтворити і чи, бува, він не зобразив її менш вродливою, ніж вона для нього була насправді. Чижевський не припускав і думки, що для когось вона може бути іншою.    

Від цього прохання Ігоря мовби облили відром холодної води. Він сподівався його почути, але волів відтягнути той момент якнайдалі: йому не хотілося передчасно відкривати для них усіх своє істинне місце у світі мистецтва. Проте, подумавши, Ігор все-так здався і повів друзів до портрета. Можливо, і дійсно краще було показати його саме зараз – так він зможе зняти із себе частину переживань за те, як вони сприймуть його невдачу, яка мучитиме його, поки виставка не відкриється. До того ж напевне вони обдарують його словами підтримки, які йому були вкрай необхідними.  

Обидва Ігореві передчуття справдилися. Друзі спершу виявили розчарування тим непримітним місцем, яке визначили для його роботи, а потім почали навперебій його втішати. Особливо Галя і Чижевський – він, уперше побачивши Ігореву роботу, зумів оцінити його майстерність.   

Тимчук на виставку прийшов одним із останніх, вже тоді, коли почалися традиційні і нудні промови. Як і Ігор, він одягнув костюм, але замість офіційної краватки пов’язав на шию шовкову хустинку. Коли він поглянув в Ігорів бік, Ігор привітно помахав йому рукою, проте Тимчук лише сухо кивнув йому головою, не виявивши наміру підходити. Трохи пізніше він запримітив біля Ігоря Ларису і, зрозумівши, що саме вона і позувала Ігорю, хитро похитав головою. Ігор посміхнувся, сподіваючись, що після цього жесту Тимчук таки попрямує до них, щоби з нею познайомитися, однак той відвернувся.

Промови про виставку були заяложенішими, ніж зазвичай, а промовці зовсім позбавлені красномовства. Ігор слухав їх майже з відразою, розуміючи, що якщо хтось із них згадає про дебютантів виставки, замучена їхніми промовами публіка цього навіть не зауважить.