9.

Про свою участь у виставці Ігор розповів Галі за кілька днів до її відкриття, коли щось приховувати уже не було сенсу. Дещо наївно він вирішив, що ця виставка повинна стати для нього справжнім тріумфом, і хотів, щоби Галя розділила цей тріумф. Вона нарешті повинна була переконатися, що весь той брак уваги і ласки, на який він її прирік, намагаючись досягти успіху, був недаремним. Він був упевнений, що ним вело не звичайне марнославство, а лише бажання реалізувати себе, хоч, безперечно, у цьому було присутнє і воно.  

Кілька останніх днів Ігор повертався додому пізно увечері. Після роботи він прямував у майстерню і знову, і знову дивився на Ларисин портрет. Він був далекий від самолюбування. Намагаючись придати своєму погляду якомога більше  критичності, він подовгу простоював біля портрета, оглядаючи його з різних боків, кутів зору і освітлення: то штучного, то денного. О ні, назвати його Пігмаліоном було не можна. Через особливість характеру, надміру вимогливого і скептичного до самого себе він шукав у портреті не переваги, а радше хиби.

Ігор думав, що, знайшовши їх і завчасу виправивши, він зможе убезпечити себе від критичних стріл. А що такі будуть, він ніскільки не сумнівався. У нього було таке враження, що вороже до нього налаштований був чи не весь світ. А якщо не вороже, то у всякому разі байдуже. І він був, очевидно, не такий вже й далекий від істини. Принаймні щодо останнього. Адже саме так світ і налаштований до більшості тих, хто його населяє. І якщо декому із нас і вдається причарувати інших, заворожити їх своїми обдаруваннями і постати на вершині популярності і слави, то лише тому, що ми вперто йшли до мети, не зважаючи на подряпини колючок, якими була встелена наша дорога. До того ж ми мали своєрідну вакцину від болю, що шарпав нас з усіх боків, якої не було в Ігоря. Це, мабуть, було найбільшою вадою його характеру. 

Усі Ігореві спроби знайти у портреті хоча б якийсь недолік, проте, не увінчалися успіхом. Не раз і не два у нього викликала сумнів та чи інша деталь, кілька разів він навіть витискав на етюдник фарбу і підходив, щоби її поправити. Однак його спроба це зробити закінчувалась ще до її початку.

Ні, очевидно, полотно не було бездоганним. Інший, більш досвідчений і вправніший художник, напевно, захотів би тут дещо змінити. Підкреслити одну деталь, притемнити іншу. Можливо, це бажання навіть не залежало би від його смаку, оскільки картина справді потребувала незначної правки. Але сам Ігор зробити її не міг.

На даний момент Ларисин портрет був вершиною його творчості, і потрібен був ще якийсь час, щоби він, побувши на цій вершині і озирнувшись довкіль, побачив інші шпилі, які йому треба було підкорити, а ще важливіше, збагнув, як це зробити. Зараз це здійснити він був неспроможний. Усі спроби щось підправити, змінити зараз були лише самобичуванням, яке приносило йому тільки біль і сумніви у власному таланті, але аж ніяк не сприяли розвитку цього таланту. Збагнувши це, він запакував полотно і поніс його до Галі, свого першого критика. До того ж критика поблажливого, якому заважало бути строгим як недостатнє знання тонкощів образотворчого мистецтва, так і – ще більше – почуття до автора.    

На відміну від його власного, Галин настрій був аж ніяк не урочистий. Ковзнувши поглядом по запакованому полотну – яке ж розчарування для нього – вона дала змогу сперти портрет до стіни, схопила його за руку і повела на кухню годувати. Звичайна жіноча турбота, але зараз для нього вона була майже ненависна. Від неї віяло такою буденністю, недалекістю, навіть примітивністю... Він, звичайно ж, розумів, що думати так щодо дружини несправедливо, вона усього лиш турбувалась про нього, але перебороти себе не зміг. Тим паче, що поклавши у тарілку їжу, Галя, як і завжди, почала розповідати йому про свого чергового пацієнта.

З цієї довгої розмови Ігор лише зрозумів, що цьому пацієнту треба було робити операцію, і той її страшенно боявся. На якому саме органі і чи дуже небезпечною вона була, він не збагнув, адже майже її не слухав. Галя зрозуміла це, коли запитала у нього, чи був би він теж таким боягузом? Спитала трохи насмішкувато, переконана, що він у неї у цій ситуації був би справжнім героєм. Він же у відповідь лише невдоволено стенув плечима, що відразу змусило її насторожитись.

Галя була жінкою кмітливою. Вона не проти була інколи покомандувати Ігорем, підштовхуючи його зробити ті чи інші речі, але, що називається, знала міру. Ігор був занадто загадковий і свавільний, щоби бути підкаблучником, і вона це прекрасно усвідомлювала. Тож якщо вона інколи і переступала межу, то відразу давала задній хід і старалася загладити ситуацію.   

Ось і зараз, побачивши його невдоволення, вона почала напружено думати, чим воно могло бути викликане – нічого ж поганого вона йому начебто не зробила. Отут вона і пригадала пакунок, який він тримав у руці і про який вона у нього навіть не запитала. Усе клята його таємничість, приховування своєї творчості. Вона вирішила, що він може не захотіти говорити про свою роботу, а може, він приніс до хати раму із чистим полотном, тому і не починала про неї мови сама. Виходить, вона прогадала.

Галя вийшла у коридор і повернулася у кухню з картиною.

– Твоя нова робота?

Ігор ще не встиг відійти від образи, тож лише буркнув: «Так», і нахилився до своєї тарілки. Краєм ока він, проте, стежив за дружиною.

– Можна поглянути?

Він знову буркнув: «Так», хоч тепер у його голосі пролунали доброзичливіші нотки.

Галя зашелестіла папером, звільняючи від нього полотно. Ігор так само краєм ока спостерігав за нею, відчуваючи, як його душа наповнюється піднесенням у передчутті свого невеликого тріумфу. Хай лише від дружини, але і це вже немало.