7.

Лариса дала згоду почати позувати у наступну суботу. У неділю в неї були свої плани, і вона вже не могла їх змінити. Ігор поставився до цього з розумінням, оскільки тиснути на неї він не міг. Можливо, колись настануть часи, коли до нього буде вишиковуватися черга тих, хто захоче мати портрет його роботи, і тоді у нього з’являться зовсім інші проблеми: відмовляти тим, хто йому неприємний чи хоче купити свій портрет за безцінь. А комусь, напевно, він сам захоче подарувати його портрет. Може бути усяке, але вочевидь до цих часів ще дуже далеко. Вони не здавалися Ігорю неможливими, зціпивши зуби, він мусив працювати над тим, щоби їх наблизити.  

Пам’ятаючи про гидливість, яку в Лариси викликала його майстерня, решту суботи та значну частину неділі він займався її прибиранням. Робив усе сам, не наважившись просити про допомогу Галю – боявся викликати у неї спалах ревнощів. Хтозна-що вона могла подумати, побачивши, наскільки важливий для нього порядок у майстерні. Йому не хотілося, щоби вона почала підозрювати його у подружній невірності і щоби її постійно тягнуло прийти у майстерню, щоби подивитися, для кого він наводив тут такий лад. Рано чи пізно вона би не встояла перед цим потягом і могла би зірвати йому весь план.

Озброївшись відром з водою і губкою, Ігор відчистив від бруду усі меблі, підлогу, а увечері, коли на вулиці стало менше перехожих, помив і вікна. У неділю, коли майстерню освітило сонце, і він зміг побачити плоди своєї праці, він змів зі стелі і кутків усю павутину, якої не помітив у суботу. В одному із кутків у нього жив маленький павучок, який невідомо чим тут живився, адже мухи у майстерню залітали вкрай рідко. Ігор обережно зняв його мітлою і випустив через вікно, яке виходило у двір. Там, мабуть, на нього чекало ситніше життя. Хоч, напевно, і небезпечніше.

Впродовж тижня Ігор ще не раз повертався до думки, що чудово було би намалювати Ларису оголеною, серед білосніжних простирадл, з легкою млістю і задумливістю на обличчі і тихою посмішкою, яка би притягувала до себе, стверджуючи, що щастя, хоч і скороминуще, можна знайти і в коханні, злившись в одне ціле з цим коричневим засмаглим тілом, на якому сліпучими сніжно-білими плямами виділялись півкулі грудей і вкрите м’яким кучерявим пушком лоно. Інколи ця думка здавалась йому неймовірно сміливою, і він відчував, що на те, щоби суперничати з Тиціаном чи з Джорджоне, йому не вистачить відваги. А інколи брало гору бажання кинути цей виклик, але на заваді цьому стояло безліч перешкод.

Найперше, у майстерні не було ліжка, на яке він міг би її вкласти, і взяти його було ніде. Та і саму Ларису він вмовити, мабуть, би не зумів. Вона була не з тих дівчат, хто погодиться отак запросто виставити своє тіло напоказ, і не лише йому, а й сотням, тисячам людей, які можуть побачити її портрет, хоч і занадто скромною її назвати теж було не можна. Коли юнаками вони гралися усі втрьох, не раз і не два він ненароком торкався її стану і навіть грудей, і вона жодного разу не відштовхнула його від себе. Можливо, відчувала, що це у нього вийшло ненавмисно і боялась його образити, а, можливо, ці невмілі і несміливі юнацькі доторки були їй приємними? Вона ж і досі від нього чогось сподівалась, не думаючи про те, що він одружений на її кращій подрузі і що він так довго уникав зустрічей з нею.

До суботи Ігор почав готуватися заздалегідь. Весь той тиждень він усенькі вечори проводив у майстерні, довгими годинами переставляючи з місця на місце стілець, на який планував її посадовити. Посадивши у нього невелику ляльку, яка бозна-як тут опинилася, він фотографував її у кріслі, а на роботі і, тайкома від Галі, вдома переглядав ці фото на комп’ютері, шукаючи місце, в якому було би найкраще освітлення для втілення його задуму.

Коли місце було нарешті знайдене, Ігор задумався над тим, щоб то розмістити на задньому плані картини. Лікарський стетоскоп чи хірургічні інструменти абсолютно не годилися, оскільки її професія для нього ніскільки не важила. Йому хотілося відкрити її душу, і він знав, що її професія йому у цьому не допоможе.

Повернувшись з майстерні, Ігор тинявся по квартирі у пошуках речей, які були би здатними допомогти йому втілити свій задум. Його погляд зупинявся то на книгах, то на вазі з польовими квітами, які Галя привезла у вихідні від матері – такий букет він міг би поставити за Ларисиною спиною, або ж попросити її сплести з квітів вінок і одягнути собі на голову; то на статуетці пастуха і пастушки – буколічна ідилія; врешті-решт, на великому настільному годиннику з двома порцеляновими купідончиками по боках, круглощокими, кучерявими, з оголеними сідничками, котрі простягали свої пухленькі рученята до циферблату, наче намагалися відгадати таємницю часу. Її, утім, насправді їм відгадувати було зовсім необов’язково. Боги ж абсолютно нездатні зрозуміти ціну часу, кожної хвилини, а то і миті: вона має значення лише для тих, хто відчуває страх перед скороминущістю життя і його неодмінним закінченням – смертю.

Субота наближалась з невмолимою швидкістю, а він так нічого і не знайшов. Ігор був розгублений і зневірений, і в якийсь момент ним знову заволоділи сумніви щодо власного таланту і того, що йому вдасться здійснити задумане. Якби не величезне бажання взяти участь у виставці і страх підвести Тимчука, який, вже, мабуть, замовив за нього слово, він би піддався цьому страху і поступився. Але тепер він не мав на це права, тож вирішив зімпровізувати. Діяти по ситуації, придумати щось на ходу. Можливо, щось підкаже її настрій або одяг – наперед вони про те, у чому вона буде одягненою, не домовлялись; чи ні те, ні друге, але потрібна думка сама вистрелить йому у голову, як це уже бувало не раз, коли після довгих ґвалтувань власної уяви, які не принесли йому ніякого результату, ідея, яка могла наповнити його полотно глибоким змістом, чудодійним чином прийшла до нього з такою легкістю, наче це сам Бог у білих рукавичках подав йому її на золотій таці.