5.

У свою майстерню Ігор потрапив, коли надворі уже починало сутеніти. Перш ніж почати переглядати роботи, щоби вибрати якусь для показу Тимчукові, Ігор поставив заварювати каву. Вона завжди діяла на нього заспокійливо, і зараз мала допомогти обдумати, на якій картині варто зупинитися. З цим у жодному випадку не варто було поспішати. Коли він ставив на плиту турку, на очі йому потрапив мольберт з незакінченою картиною, який сиротливо стояв посеред майстерні. Ігор працював над полотном уже два тижні і ніяк не міг його закінчити. Його руку стримували сумніви – чи правильно він все робить, чи цікавою ця картина виявиться для когось крім нього, чи захочеться її комусь купити? 

Ігор підійшов до полотна. На картині був зображений нічний луг з двома копицями сіна, залитий місячним сяйвом. Копиці стояли величні і німі, як загадкові скіфські баби. Щоправда, на відміну від останніх, їхній вік був напрочуд короткий.

На передньому плані полотна Ігор хотів намалювати коней, але не знав, як їх розмістити. Він все ще вагався, що вони мають робити уночі – мирно скубти траву чи сторожко прясти вухами, вслухаючись у тишу, яка дихала тривогою і загрозою. А може, спрямувати їхній погляд на холодні зорі, які байдуже мерехтіли високо вгорі, подумалося зненацька. Цікаво, про що думають коні, коли дивляться на зорі? Та напевно нічого, вони навряд чи здатні думати. Але якось же вони їх сприймають? Як? Як світлячки, що танцюють у густому нічному повітрі, чи як мертві світлі цятки, оскільки вони нерухомі?  А може, йому варто одну із зірок відбити в оці одного із коней, щоби змусити над цим задуматися своїх глядачів? Воно, вирішив Ігор, це саме та несподіванка, яку він інтуїтивно шукав. Ігор задоволено повернувся до плити. Шум турки попереджав, що кава ось-ось втече.

З чашкою кави, в яку Ігор долив кілька грамів коньяку, він невдовзі походжав серед своїх картин, уважно приглядаючись до них. Він працював у різних жанрах. Малював пейзажі, портрети, натюрморти, чимало картин присвятив і місту. Ще по дорозі в майстерню Ігор згадав, що місто любив малювати і Тимчук. Здавалось би, це було зовсім не складно, достатньо знайти лише гарну церкву, будинок чи цілу вулицю і якомога точніше відтворити її на полотні. Але насправді це було зовсім не так. Ігор помітив, що Тимчук завжди намагався відшукати якийсь цікавий ракурс, підібрати час дня, коли та чи інша споруда була найкрасивішою або ж, якщо таким був задум, найзагадковішою.

Сам він, ідучи у цьому ж напрямі, цим не задовольнився. Намагався завжди на фоні тієї чи іншої будівлі показати людей, і то так, щоби було зрозуміло, як вони оцінюють архітектурне середовище, серед якого їм довелося жити, як вони до нього ставляться, який воно справляє на них вплив, які думки – світлі чи темні – пробуджує у їхніх душах. А якщо він малював будинок, в якому був магазин, то до найменших деталей відтворював його вивіску та вітрину. Тому на його картинах наче справді застигав час.

Перебираючи свої роботи, Ігор шукав таку, яка би зуміла показати його майстерність і водночас не здалася би Тимчуку кращою за його власні. Викликати у нього ревнощі було нерозумно. Врешті він зупинився на одному зі своїх ранніх полотен, де було зображено старовинну церкву. Коли він створював це полотно, малював ще повільніше, ніж зараз, задумуючись над кожним мазком. Почав малювати церкву у сонячний і ясний ранок, коли ж картина була близька до завершення, почало сутеніти, захмарилося, похмуре синьо-чорне небо як ножі розрізали сліпучі вогняні блискавки. От-от мала початися злива, від якої Ігор мусив сховатися під балконом сусіднього будинку. Зате потім побачене він постарався відтворити на полотні. І це йому начебто вдалося. На стареньку кам’яну церкву наче накинулися усі сили зла, керовані самим дияволом, які намагалися стерти з лиця землі навіть її слід, щоби потім встановити на ній своє неподільне панування.

Поклавши останній мазок, Ігор побачив, що картина вийшла занадто похмурою, вона дихала тривогою і безнадією, а йому хотілося, щоби вона випромінювала оптимізм. Кілька днів поспіль він шукав, як це зробити, а потім здогадався – відчинив церковні двері і яскраво освітив церкву. Церковця була порожньою. Крізь відчинені двері десь далеко проглядалися іконостас, одна ікона на стіні та велика тінь Христа на кам’яній підлозі. Не розп’ятого, а з піднятими догори руками. У тріумфі, у спокої, у безмежній вірі у Себе – Він-то знав, що ніяка темна сила здолати Його не зможе.

            В Тимчуковій майстерні був безлад ще більший, ніж в Ігоревій – вона вже давненько потребувала жіночої руки, так що Ігор зовсім даремно посоромився запрошувати Тимчука до себе. Тоді він міг би показати йому чимало своїх робіт, і Тимчук міг би скласти більш-менш повне уявлення про нього як про художника. Втім, можливо, це було передчасно, ще невідомо, як Тимчук поставиться до цієї його картини. Коли увійшов Ігор, Тимчук стояв біля мольберта, але, побачивши його, відразу відклав пензель.

            – Принесли? – витираючи руки, він підійшов до Ігоря. – Ну, показуйте.                 

            Ігор розвернув картину і простягнув її Тимчукові. Тимчук обережно взяв полотно у руки і поглянув на нього. Тут, біля дверей було занадто мало світла, щоби роздивитись картину, тож Тимчук рушив з нею до вікна. Ігор пішов слідом за ним.

Тимчук якийсь час дивився на картину, тримаючи її у руках, потім поставив її на порожній мольберт і відійшов від неї на кілька кроків. Ігор з нетерпінням стежив за Тимчуком. Несучи йому картину, він сподівався почути від Тимчука, що той побачив чудове творіння, принаймні розщедриться на кілька похвал, але нічого цього не дочекався.  Тимчук лише сказав: