Доля у спадок

Біль… Вічний супутник мого дару. Безкінечний… Безперервний… Біль… Неосяжний… Нестерпний… Невичерпний… Біль…

Чи задаються інші люди питанням: «Чому я живу на цьому світі? Для чого існую?» Я вважала, що жила для спасіння людей. Жила, щоб позбавити світ болю. Та весь цей час жила не усвідомлюючи свого Я. Мій світ, що повен жалю і страждань, незліченних розчарувань і зневіри, почав руйнуватися, тріщати по швам обвалюючись мені на голову. Нині я не розумію для чого живу. Після смерті матері я не усвідомлюю чи ще існую.

Поки була жива матір я мала якусь подобу сім’ї. На ній тримався мій світ, вона була цим світом для мене. З двох років я вірила у свою святість і винятковість. Нічого іншого я не знала. Чотири стіни моєї сірої кімнати були моїм маленьким всесвітом. Інших людей я бачила тільки на сеансах зцілення. Мені заборонялося говорити до них напряму, під приводом збереження чистоти святості. Заборонялося підіймати погляд від підлоги, щоб не опалити їх божественним світлом праведного погляду.

Мою безглузду сліпу віру виправдовувало лиш те, що я була малим дитям, коли матір виявила існування мого дару. З того дня вона перестала називати мене неміччю, приблудою, злиднею, поганню, а почала звертатися до мене не інакше як – мій янгол.

Щось у мені любило її, бо навколо більше не було кого любити. В той час, на думку не спадало, що я могла б любити саму себе. Це боляче усвідомлювати зараз. Та я звикла до болю.

– Ваша зупинка – дрібна жіночка похилого віку легенько торкнулася мого плеча, вихопивши із виру думок – ви просили показати зупинку Гаргарового хутору.

І була вона така світла, така затишна, що хотілось посміхатись у відповідь. Тільки зціплена щелепа та закам’янілі від болю м’язи не давали такої можливості.

Зупинка була більш схожа на купку кущів у полі. Сиротлива лавка, що на половину вросла у землю, місцями протрухла і частково розсипалася. Чимось вона нагадувала мене: одна на дорозі життя, незахищена ні від вітру ні від дощу, і нікому не потрібна. Ось тільки її ще можна полагодити, замінивши дерев’яні перекладини, а я… Я зламана безповоротно…

– Дурепа! Без свого дару ти ніщо! Ти зараз же вийдеш до нашого гостя і зробиш усе як завжди! – плече розривалось від болю, коли гострі чорні нігті впилися в шкіру.

З часом моє тіло почало змінюватися, як і мій дар. Біль, що був тільки ефемерним відчуттям, почав фізично проявлятися на тілі, з довготривалим післясмаком страждань. Кров перетворилася на густий чорний сироп більше схожий на смолу, всі судини і вени чорнотою просвічуючи крізь шкіру, робили мене схожою на примарну почвару, а вилиняле біле волосся додавало до образу потойбічності. Нова здібність зчитувати людей при дотику принесла з собою нестерпний головний біль і немилосердне розуміння, що я таки повна дурепа. Я – просто інструмент для заробітку грошей.

– Мамо, я більше не гх в силах… Гха… – не стрималась від стогону, мати з усієї сили штурхнула мене в сторону дверей.

Лиш біль не дав знепритомніти від удару у дверну ручку. Розсічена брова сильно кровоточила заливаючи око чорною густою рідиною, що замінювала мені кров.

– Гидота! Бридка потвора!

Це було останнє, що я почула від тої жінки. Вона лишила мене у спокої. Як виявилось – назавжди.

Спогади пішли так само швидко, як і прийшли. Натягнувши глибше каптур, пішла шукати те єдине, що належало мені – древню хатину з хутором. Квартира, у якій я мешкала, була записана на ту жінку. І вона швидко її позбулася, кинувши мене без шансу на життя. Якби не дар зчитування, я б так і лишилася несвідомою дитиною у дорослому тілі. А хата на Гаргаровому хуторі була передана мені в дар в день мого народження з позначкою: «Не підлягає продажу. Тільки дарування чи спадкування прямими нащадками жіночої статі». Рядок з іменем дарувальника пустував.

Дорога до хутору йшла поміж викривлених дерев з густою листвою різнобарвних кольорів і відтінків зеленого, що притягувала погляд. Де-не-де дорогу заливало світлом промінчиків, які знайшли шлях крізь крони. Такий різкий перехід від відкритого простору полів, до алеї поміж величних буків, заворожував. Зупинилася, просто для того щоб глибше вдихнути запах сонця і волі, та ледве втрималась на ногах.

Груди роздирало від натужного кашлю, легені нестерпно горіли вогнем. Хотілось кричати, плакати та жаліти себе. Знову закашлялась відхаркуючи чорну кров на стежку. Чи встигну я побачити сніг зимою? Не у спогадах інших людей, а своїми очима? Чи хоча б осінній теплий дощ, такий, щоб промокнути до нитки і обов’язково з громом та блискавкою? Хоча б раз на власні очі…

П’ять днів я була у кімнаті один на один із пустою пляшкою з-під води та гірким усвідомленням свого становища. Якщо це було чергове покарання, то воно надто затягнулось. Шостого дня мене розбудив звук відкривання дверей. Невисокий повнуватий чоловік, був явно не здивований зустріччю зі мною. Він кількома словами повідомив, що є адвокатом і нові власники заїдуть сюди вже завтра, а я можу йти куди завгодно. Його думки були нечіткими, і про будинок я дізналась випадково. А ось помічник, слідувавший скрізь за ним, був сором’язливим хлопцем, який ще не втратив почуття гідності і совість. Таємно від адвоката, він передав мені папери на власність старим хутором і такою ж древньою хатою. Запропонував пожити у нього, доки не зрозумію, що робити далі.

Я була вдячна. Вперше в житті. Дивне почуття, що викликало бажання щось для нього зробити. Просто так. Безоплатно. Торкнувшись його долоні – вилікувала його безпліддя і чоловічу неспроможність. Завмерла, очікуючи відкату у вигляді болю. Нічого. Він ще щось говорив, коли я схватила долоню повторно. Здоровісінький! І відкату немає!