Спроба 1

Наступні кілька днів вони постійно пересікалися в школі (не завжди випадково, якщо бути чесними) і часом ходили кудись погуляти.

І ось настав четвер. Перший урок у Анни Вікторівни.

Збирався хлорець, як на побачення. Декілька костюмів вже валялися на ліжку відкинуті. "Головне, робити вигляд, ніби я справді навчатися прийшов. Ніби я й не підозрюю, що вона Ксеніна мати." Охх... Чи вдасться йому справити на неї гарне враження? Вона ж вчителька, значить сувора напевно. "Треба показати себе з найкращого боку. Що я розумний і швидко все схоплюю. Але не заучка, якому крім книг нічого не треба. Ввічливим треба бути. Який шанс, що я пересікуся з Ксенею? Бен казав, що сьогодні в неї нічого не заплановано, особисто питав, ніби між іншим. Але ж вона може бути зачинена у себе в кімнаті, голосно слухати музику і взагалі нічого не підозрювати...". 

— Навіть, якщо її я не застану, принаймні матиму можливість справити гарне враження на її батьків, - заспокоїв він себе і врешті вийшов з квартири.

Її квартиру знайшов легко, навіть не перевіряючи адреси, бо останні дні допомагав їй донести додому рюкзак. Кілька секунд несміливо потупцяв на місці, поправив комірець рубашки. Глянув на екран телефону. До заняття залишалося три хвилини. "Пунктуальний", - відмітив він і видохнувши постукав у двері. Їх майже одразу відчинили.

На порозі стояла жінка, з таким самим хвилястим, світло-коричневим волоссям, як у доньки.

— Доброго вечора. Олексій?

— Так. Доброго вечора.

— Молодець, вчасно. Люблю таких учнів, - мовила вона поправляючи овальної форми окуляри на носі. Вони робили її на вигляд суворішою, хоч загалом вона здавалася такою ж приємною, як і Ксеня.

Хлопець подумки посміхнувся і зайшов до квартири.

— Іди за мною, - мовила жінка і завела його в невеликий кабінет, де було два столи. Перший її робочий, з комп'ютером та паперами, а другий трохи менший за розміром, стояв перпендикулярно, туди жінка і вказала йому рукою.

Олексій сів, трохи засмутившись, що по дорозі до кабінету (яка була не довше трьох метрів) з дівчиною не побачився. Що ж. Принаймні її мати відмітила його пунктуальність. Головне і надалі справляти на неї хороше враження.

Урок проминув досить швидко і цікаво.

— Чекай-но, яж тобі адрес надіслати забула. Як ти квартиру знайшов? - запитала жінка, зайшовши до чату, щоб записати йому домашнє завдання.

— Я? Е-е... Мені друг адрес скинув.

— Він у мене навчався?

— Він однокласник вашої доньки. Це він мені вас порадив. - що ж, частина з цього була правдою, адже саме від Бена він отримав Ксенін номер.

— А, зрозуміло. Що ж, домашню роботу я тобі надіслала. Там небагато, бо урок завтра. З п'ятниці на четвер я задаватиму більше, домовилися?

— Так, дякую Вам за урок.

Щоб збільшити шанс зустріти в коридорі дівчину, Олексій залишив телефон в кабінеті, а біля дверей зупинився і почав лазити по кишенях. У кімнаті справа почув Ксенін голос. А тоді голос якогось хлопця.

Всередині щось впало і розбилося. Розібрати про що вони говорили він не зміг та й не дуже хотів. Швидко повернувся за телефоном і поспіхом вийшов з квартири.

***

Одразу додому іти не став, вирішив прогулятися. В навушниках грав сумний плейлист, а в обличчя сильно дув вітер. Небо розітнула блискавка і з нею хлопцю в голову вдарила думка, від якої він різко зупинився. Йому засигналила машина і хлопець був змушений швидко перейти дорогу до кінця, після чого зупинився обпершись на якусь будівлю набрав Бена. Той відповів майже одразу.

— Ало?

— Бене, скажи, а у Ксені брата випадково немає?

— Є, старший на два роки. Діма здається.

—  Блін я дебііл, - розплився у широченній посмішці хлопець.

—  Ти хочеш сказати що ти... - Бен розсміявся і лише десь з десятої спроби таки завершив речення, - хочеш сказати, що подумав що він - її хлопець?

—  Ну а звідки я знати мав? Виходжу з її квартири, ми до речі не перетнулися, і чую з її кімнати її голос, а тоді хлопця якогось. То ти певен, що в неї немає нікого?

—  Певен, певен, можеш мені довіряти. Від мене тільки перевірена інформація. Плітки я звісно теж люблю, але в таких випадках одразу попереджаю, що не певен чи то правда. Ну все, бувай, бо мені тут подруга дзвонить.

—  Бувай.

Усю дорогу до дому хлопець йшов підстрибуючи.

—  Що такий радісний? - поцікавилася йгого мама, щойно він зайшов додому, задоволений як слон.

—  Життя прекрасне, - відповів він і поцілував її в щоку, - допомогти з чимось?

—  Та ні, дякую. Не буду тобі посудом настрій псувати, - посміхнулася вона і пішла до себе, а Олексій поспішив сісти за домашку з англійської. Хотів зробити її якнайкраще, а паралельно уявляв їх з дівчиною зустріч завтра.