Ланцюжок і помаранчева лілія

Як Ксеня і очікувала, перегляд вистави з Олексієм зводив усе до жартів. Їм доводилося давити сміх, щоб не надто заважати іншим глядачам, але це не надто допомагало. Коли вистава скінчилася, і підлітки встали й рушили до виходу, усі, хто сиділи в радіусі трьох метрів від них проводили їх невдоволеними поглядами. 

— Я на хвилинку, - мовив хлопець, коли вони вийшли з зали і попрямував до вбиральні. 

Ксеня не довго думаючи зробила те саме, все ж, вистава тривала мало не дві години. Перед тим як вийти, дівчина спробувала трохи навести лад у себе на голові, бо волосся сплуталося і розкуйовдилося. Дістала з сумочки невеликий гребінець, який зазвичай носила з собою напровсяк і спробувала розплутати прядку, але та заплуталася в ланцюжок, через що спроби розчесатися були радше схожі на мазохізм.

— Так можна і задушитись випадково, - зробила вона висновок, тож зняла його з шиї і ще декілька хвилин виплутувала з власного волосся, - нарешті, - видихнула, коли їй нарешті це вдалося.

Ксюша подумала, що Олексій вже певно давно чекає на неї, тож швиденько приглсдила волосся і вибігла з туалету на ходу одягаючи ланцюжок.

— Довго чекав?

— Та ні, не дуже. То що, їдемо додому? Чи в тебе тут ще якісь плани є?

Планів у дівчини не було жодних, але не бажаючи так швидко розходитися вигадала вона їх моментально.

— О, так, мені тут треба ще дещо. Я.. маю сходити в пару магазинів, дещо купити. І до бібліотеки зайти. Підемо разом?

Хлопець понурився, хитаючи головою.

— Вибач, але у мене ще вдома справи є, тож я поїду зараз. Бувай тоді?

— А-а, ні, я тоді теж зараз поїду. - замахала руками Ксеня, ніби він збирався зникнути цієї ж секунди. - Я тут подумала, все що мені треба купити, можна знайти і у сусідньому магазині. А в бібліотеку іншим разом зайду. Тож...

— Тож.. Їдемо разом? - перепитав він, заплутавшись у її планах.

— Виходить що так.

— О, супер, - він посміхнувся ямочками, - тоді пішли. 

Коротку дорогу до зупинки вони долали досить довго, постійно відволікаючись на щось. Коли ж до автобусу лишалося пару хвилин Ксеня поклала руку на шию, впродовж розмови і посмішка сповзла з її обличчя.

— Щось сталося? - запитав Олексій, помітивши різку зміну в її настрої.

Дівчина ще раз перевірила і лише тоді відповіла:

— Ланцюжок. Ланцюжок, який мені Ліза позичила, зник.

— Де ти його востаннє бачила?

— Ну, я зняла його коли розчесувалася, бо він плутався у волоссі. Але я точно пам'ятаю, що забрала його звідти, ти міг бачити як я одягала його виходячи із вбиральні.

— Так, і справді пригадую. Але куди він міг тоді подітися? Хіба що вкрали?

— Ні, з мене б його так безслідно не вкрали, в цьому я впевнена. Але я могла не закріпити його, а лише подумати, що закріпила. Зрозумів, що я маю на увазі?

— Типу, що він тримався у тебе на шиї якийсь час, але не був закріплений і тому впав? Але ж це означає, що він може бути будь-де, у театрі, на дорозі, на газоні, якщо він злетів вбік. 

— Так, але тим не менш я мушу спробувати знайти його. Стій тут, а я пробіжуся швидко, туди і назад, може десь помічу. Якщо не встигну до автобусу, сідай без мене.

Але коли автобус приїхав він не сів. Натомість повільно пішов до театру, тим же шляхом, що вони звідти пішли, заглядаючи під кожен кущ та за кожен камінь. Але від ланцюжку ніде й сліду не було. Десь на півдорозі на нього мало не налетіла Ксеня.

— А ти що тут робиш? Автобус вже поїхав?

— Поїхав, сядемо на наступний. Знайшла?

— Не-а, - похнюпила вона голову. 

— Я теж... Давай повернемося на початок і ще раз оглянемо увесь наш шлях.

— Я там всю підлогу обдивилася, кожну кахлю, нічого. Ауч, - дівчина схопилася за живіт.

— Все добре?

— Так, добре. Але я краще сяду, - і вона впала на найближчу лавку. 

— Ти сиди тоді, тільки нікуди не йди, добре? Я продуся, пошукаю. Тільки будь тут, окей?

— Добре, добре, нікуди я не піду. Дякую тобі дуже. Через мене ти пропустив автобус, - винувато додала, дістаючи з сумочки таблетки і подумки дякуючи подрузі за слушну пораду. 

Через декілька хвилин, за які дівчина встигла непогано себе насварити подумки, він таки повернувся з посмішкою, як то кажуть, від вуха, до вуха.

— Невже знайшов!? - Ксеня аж підстрибнула з лавки. 

— Знайшов! - на підтвердження хлопець витяг з кишені джинсів ланцюжок. - Вгадай, де був?

— Під лавкою? Між бруківкою?

— У клумбі, біля лілії, яку ти нахилилася понюхати. А це доречі теж тобі, - Олексій дістав руку, що досі тримав за спиною і простягнув дівчині помаранчеву лілію, яка так їй сподобалася.

— Ого.... - тільки й сказала вона, але через кілька секунд отямилася, і нормально подякувала як за ланцюжок, так і за квітку.

— Пішли скорше, бо по-перше зараз і цей автобус пропустимо, а по-друге, можуть прибігти злі бабці, і вбити мене за цю лілію. Тож нумо.

— Ти що, її вкрав??

— Ну, не те щоб вкрав... Ціни на ній не було і заборони на те щоб виривати теж, тож фактично...

Про бабцю він не жартував, бо вже за кілька метрів вони почули позаду себе прокльони якоїсь бабусі:

— Що за кляті виродки знову квіти рвуть? Вирощуєш їх, доглядаєш, стараєшся подвір'я гарним зробити, а вони...

Більше вони не почули, бо поспішили забратися звідти якнайдалі і заскочили до автобусу саме вчасно, перш, ніж він встиг відправитися. На їх здивування їм навіть вдалося сісти. 

— Ще раз дякую тобі, - мовила віддихуючись.

— Що ж, тепер ти просто зобов'язана завтра, десь о другій годині випадково прогулятися ценральним парком.