З чого усе почалося

— Сторінка 45, вправа третя. І не забудьте прочитати восьмий параграф! Я вам не просто так це кажу, наступного уроку буде опитування, щоб не казали потім, що я вас не попередила, - пролунав дзвоник і вчителька встала закривши журнал,  - на цьому все, побачимося наступного тижня.

В класі стало шумно, учні складали рюкзаки обговорюючи, хто чим займеться на вихідних. Ксеня і собі почала скадати речі. 

— Слухай, ти вільна в неділю ввечері?

Від несподіванки дівчина аж здригнулася. Не можна було якось попередити свою появу? Ходити гучніше, чи хоча б кахикнути, привертаючи увагу, перед тим як говорити. 

— Ой, вибач, не хотів тебе налякати, - біля неї стояв однокласник з простягнутою рукою, в якій тримав конверт.

— Та ні, нічого, - дівчина загалом ніколи не вирізнялася злопам'ятністю, а побачивши у його руках конверт цікавість одразу витіснила образу. - Це те, про що я думаю?

— Якщо ти думаєш про нову офігезну вечірку то ТАК! - він широко посміхався, показуючи свої глибокі ямочки.

Бен був сином мера, і хоч ніколи не хвалився грошима, витрачати їх теж не соромився. Одним з його улюблених занять було саме влаштування вечірок, зонайменше кожні пів року. При чому цей хлопець мав таку кількість знайомих, що чимало її однокласників використовували його вечірки не лише як можливість розважитися, а й як щось по типу сайту знайоств, тільки вживу.

— Не те щоб я вільна, але можу звільнитись. Що цього разу?

— Бал-маскарад у стилі 19-го століття. Чудова ідея, скажи? - його яскраво карі очі горіли від власної ідеї. Що сказати, від такої пропозиції її очі здається загорілися теж.

— Серйозно? В плані, прям у стилі 19-го століття? З довгими пишними сукнями і вишуканими манерами?

— Я там навіть етикет прописав, - він кивнув на конверт, що вона тримала у руках, - то що заради такого відміниш свої плани?

— Ще питаєш!

Вона закинула конверт до рюкзака і побігла додому, на ходу телефонуючи подружці з черговим вибаченням.

— Привітик. Слухай... маю в тебе спитати дещо...

— Як для початку не дуже, якщо чесно.

— Лізо... скажи, ти дуже образишся, якщо я попрошу перенести нашу зустріч?

— Так, дуже.

— І ти навіть не спитаєш через що?

— А що там питати? "Ой, Лізо, там нова виставка", "ой, Лізо, я не можу пропустити прем'єру цієї вистави".

— Цього разу нічого, пов'язаного з мистецтвом, обіцяю.

— Та ну, не вірю. З чим ще це може бути пов'язано? Хіба що..., - її голос став кокетливим, - це пов'язано із якимось хлопцем?

— Ні, - дівчина почула сумний видих по той бік телефону. Що сказати, її подруга любила пообговорювати протилежну стать, - тобто так, але не зовсім. Бен знову влаштовує вечірку, і я дуже хочу там бути.

— Вечірку? - почувши це слово дівчина пожвавішала, - а можна я допоможу тобі зі зборами? Я знаю все про сучасну моду!

— Допоможеш, якщо захочеш, однак знання сучасної моди, тобі тут не надто допоможуть.

— Це чому? Вечірка та тему іншого часу? - здогадалася вона, - А які роки? Нульові? Дев'яності?

— Трішки раніше.

— Вісмидесяті?

— Дев'ятнадцяте століття.

Декілька секунд в телефоні була тиша. а тоді Ліза продовжила:

— Ого. Ну, знаєш, це не "трішки" далі, але ок'ей. Що ж, у такому разі зі стилем я тобі навряд чи допоможу, це ти в нас любителька історії і цього всякого, але ти все ще винна мені щось за те, що не погуляєш зі мною. О! В мене є ідея!

— Судячи з твого щасливого тону це щось божевільне. Тож краще придумай щось інше.

— Та ні, нормальне, обіцяю. Я теж хочу потрапити на ту вечірку!

— Що ж.... могло бути гірше. Туди без запрошення не потрапити, але гадаю якщо познайомлю тебе з Беном, то він видасть запрошення і тобі. Спробую влаштувати.

— Дяки! тоді до дзвінку.

— До дзвінку, - і я натиснула червону кнопку на екрані.

***

— Я вдома, - гукнула щойно повернулася і одразу ж зачинилася у себе в кімнаті.

Швиденько розклала рюкзак (не любила відкладати прості справи на потім), а тоді впала на ліжко з конвертом у руках. 

Якийсь час дівчина просто оглядала його з боків. Папір був прикрашений дрібними квітчастими візерунками. Спереду були виведені обережним почерком позолочені літери: "Лист-запрошення", а ззаду - ім'я отримувача, дата та час заходу. 

Врешті вона обережно відірвала темно-вишневого кольору сургечеву печатку і розкрила листа. 

«Вельмишановна пані Ксеніє!

Маємо високу честь та невимовну радість просити Вас прикрасити своєю шляхетною присутністю Великий осінній бал- карнавал, що його влаштовує родина Балогових. Ця світська подія відбудеться 15 числá жовтня року Божого 2026 у головній залі нашого маєтку. Початок з’їзду гостей та перші акорди полонезу призначені на 4-ту годину вечора.

Ваша згода розділити з нами цей святковий вечір стане для нас джерелом особливої втіхи та глибокої вдячності. Благоволіть, ласкава пані, прийняти запевнення у нашій найглибшій повазі та відданості.

Ваш любий друг: Беніфацій Балога

P.S.: до листа вкладено папери з усією необхідною інформацією: дресс код, макіяж, етикет та інше.

P.S.2: і не забудьте про маски!»

У конверті справді були папери з додатковою інформацією. Цілий аркуш А4 був розписаний лише одним дресс кодом (хлопець заморочився і додав список магазинів, де вони зможуть орендувати собі вбрання). У дівчини в голові вже з'явився образ сукні, у якій вона піде на захід, коли вона згадала про обіцянку Лізі. Треба було поквапитися, щоб потім не робити усе в останній момент.

Ксеня не була певна, чи краще запросити Бена на спільну прогулянку де їх і познайомити, а тоді вже сподіватися на запрошення, чи повестися нагло і натякнути одразу? Все ж дівчина вирішила сказати прямо, навряд чи той образиться, не такий у нього був характер. Тож вона набрала його.

— Почекайте, абонент розмовляє. Можливо, саме ця розмова наближає нас до перемоги.