Частина перша Гл.5

5

Славкові прийшла в цю мить думка перевести розмову на іншу тему. Веселішу й приємнішу. Про дідову молодість.

- Згадайте, пане Василю, себе в той час. От кінець тридцятих. Напередодні другої світової. Ви, напевно, були до безтями закохані в якусь дівчину. Як проводили з нею час? Чим цікавилися? Що читали?

- Вчилася зі мною у Бродівській польській гімназії дуже гарна на вроду дівчина – Христя Кухович. Була донькою заможних батьків (її батько працював у польському банку), проте часто хворіла. Я ж добре вчився і уроків намагався не пропускати. Тож нерідко бував у Куховичів удома, допомагав Христі з уроками. Ми зачинялися в її кімнаті й працювали над математикою чи фізикою, нерідко розбавляючи рутинність нашої праці жартами й веселощами. Дівчина була весела й дотепна і дуже мені подобалася. Кортіло з нею по парубоцьки подражнитися, проте, зізнаюсь чесно: я тримав дистанцію. І не лише через свою несміливість. Якщо відверто, то я її побоювався. Адже знав, що багато наших гімназистів, а в їх числі й такі інтелігентні дівчата як Христина Кухович, Ярина Пишна та Ольга Оліярник, в яку був закоханий Данило Борвій, були приналежні до ОУН. Це трималося у великій таємниці, тож ми з нею на цю тему ні разу не розмовляли. І ось сидимо якось над задачкою з алгебри. У Христі, як зазвичай, з рішенням простенької, як на мене, задачі, не складається. Поки я замислився над тим, як ненав’язливо, аби вона не образилася, підштовхнути її до правильного рішення, вона в куточку промокального паперу написала дві великі літери – СУ та й підсунула до мене. Я знав, що це означало «Слава Україні!» Так вона конспіративно запропонувала мені вступити до юнацької ОУН. Якщо б я дав згоду, то у відповідь мав би написати дві інші літери – ГС, що означало „Героям слава!”. Цим засвідчив би свою позицію і дав згоду вступити до юнацтва ОУН.

- Чому ж не написав? – не втримався Славко.

- Не готовий був. Пропозиція, тим паче висловлена в такій формі, застала мене зненацька. Я розгубився.

- Але до Організації згодом ви ж все таки вступили?

- Так, вступив. Але дещо пізніше. Це було у 1941 році на матуральних курсах у Рівному. Тоді вже не було монолітної ОУН. Вона була розколота на дві частини – ОУН Бандери та ОУН Мельника. По різному бачили вони тактику й стратегію нашої боротьби за соборну Україну в умовах другої світової війни та німецької окупації. Між собою так і не домовилися й скоро конфлікт між двома гілками українських націоналістів перейшов у відверте протистояння і велику національну трагедію. Але про це поговоримо іншим разом.

- А можна поцікавитися, як же далі розгорталися ваші взаємини з Христею?

- Моя Христя була зв’язковою в УПА. Іноді ми бачились, коли вона з’являлася з якимсь повідомленням до нашого командування. Бувало, що на кілька слів призупинялася біля мене. Але не той час був, хлопче, аби якісь серйозні стосунки заводити. Війна перевернула навиворіт усі наші плани, мрії, поривання. Всю нашу молодість.

- А після війни? Чи… – Славко зробив паузу, боячись спитати про долю тієї дівчини, що була першим коханням Василя Ничипорука.

- На жаль, ні після війни, ні згодом ми більше не побачилися. Опинилися в різних таборах, де в тяжкій неволі стратили свою молодість.

- Ви ж повернулися в шістдесятих. Невже більше не шукали її?

- Шукав. Марно. Їй дали цілих двадцять п’ять літ. Вона повернулася пізніше. Я все ж домігся, щоб учитися, здобути освіту. А вона як повернулася, то тихо жила в своєму домі самотою. Її батьки з молодшими дітьми виїхали за кордон. Могла б і вона з ними… Все могло б тоді в неї вийти інакше.

- Чому ж вона не поїхала? Це ж у якому році її батьки виїздили? Напевне тоді, коли фронт відступав на захід, а в західноукораїнські села й міста вступав новий окупант? – спитав Славко. Йому хотілося укласти ту життєву історію в голові.

- Добре, розповім. Восени 1943-го я був поранений і після шпиталю доліковувався удома. Сталася провокація. У нашому селі хтось застрелив двох німаків. На ранок фріци пішли по хатах і виволокли на шкільний плац усе населення Бугаївки чоловічої статі. Допитувалися, хто це зробив. Ми мовчали. Раз так, то розрахували нас на айн, цвай, драй і кожного третього кудись повели. Ми ще обнялися з моїм товаришем, бо усі ми були переконані, що їх постріляють. А нас конвой із собаками повів на станцію, попхали у вагони та й на Краків. Був я там у тюрмі «Монте люпіх», а потім нас повезли в табір, дорогою потрапили під бомбардування, то я утік і прибився до Українського Центрального комітету. Там можна було випросити нічліг і безкоштовні обіди. Нічліг мені не світив, бо не було місць і ночував я у стіжках сіна та чужих хлівах, а талони на обід роздобув через свого односельця, якого там зустрів. І от одного разу під час обіду зустрів я Христиних батьків з двома дітьми хлопчаками-близнятами. Дотепер пам’ятаю, яким поглядом пронизав мене її батько. Я від того погляду аж зіщулився. Подумав, що він, напевно, звинувачує мене в тому, що Христя вступила до ОУН, а потім ув’язалася в ту нерівну боротьбу. Так, напевно, й було. Бо ця родина мала польське коріння і Христя б не мала так чинити. Та вона, товаришуючи з українською молоддю, захопилася національними ідеями українства. Все ж я набрався сміливості і спитав пана Куховича:

- А де ж Христя?

- Христі з нами немає, - сухо відповів Дмитро Юрійович, ще раз недобре змірявши мене поглядом. І це все. Наступного дня я ще сподівався їх зустріти й поговорити з мамою Христі. Але так не сталося. Я потрапив під облаву і мене вивезли в німецький концтабір «Штудгоф».

- А звідки ж ви знаєте про те, що Христя була в таборах і повернулася?

- Хочте вірте, а хочте ні, але про це я дізнався лиш цього року. Вирішив замовити собі пам’ятник.

- Який пам’ятник?

- Ой, хлопче-хлопче, вам молодим і невтямки, що життя колись закінчується. І коли ти старий, як от я, вже ось до дев’яти десятків дотяг, і у тебе вже немає нікого з рідні, то тобі самому доводиться подбати про те, де будеш похований і який пам’ятник стоятиме на твоїй могилі. Я сам виготовив проєкт, ось покажу креслення…