Частина перша. Гл 4

4

Усі зустрічі Славка Підлісного зі старим Василем Ничипоруком були схожі одна на одну. Старий щільно закривав усі вікна, зашторював їх і вони сиділи як два розвідники на явочній квартирі, передаючи один одному секретну інформацію.

Дід перестрибував з однієї теми на іншу, оповідав чимало історій про інших людей, своїх родичів та друзів, тож скоро Підлісний прийшов до думки, що попередній план не працює. Треба скласти свій питальник. І то в хронологічному порядку.

З-поміж купи світлин, які висипав на стіл перед Підлісним старий Ничипорук, увагу журналіста приковує світлина, де на мосту стоять веселі хлопці та дівчата. Це довоєнне фото, ймовірно тридцятих років.

- Хто це?

- Це наші сільські активісти. Учасники драматичного гуртка. Серед них ось і я та мій двоюрідний брат Данило.

- А міст? Що це за міст? Яка річка?

- Коли б ти поїхав туди сьогодні, то побачив, що з цієї річечки Слонівки залишилася лиш одна вузенька канава. А в той час ця річечка, що розділяла наші два села Бугаївку та Опарипси, була повноводою. На її берегах проходило наше дитинство. А цей міст через річку для молоді цих двох сіл був схожий на перелаз між близькими сусідами.

Славкова поетична уява малювала в цю мить собі картину, як віками тут, на цьому мосту, зустрічалися хлопці й дівчата, стояли тут під місяцем і зорями закохані. По цьому мосту йшла з піснями і музиками весела весільна компанія, родинами ходили до роду на гостину, дітлашня та молодь веселими ватагами ходила колядувати й щедрувати… Це було місце зустрічей і прощань, тут розповідалися веселі пригоди і лунав дзвінкий дівочий та парубочий сміх…

- Та скоро настали такі часи, коли активісти цих двох сіл розділилися на два протилежні конфронтуючі табори, - несподівано саме так порушив намальовану Славком ідилію Василь Ничипорук.

- Чого не поділили? Невже дівчат? – спитав журналіст.

- Якби ж то дівчат… За дівчат билися в усі часи. Не раз рознімали двох парубків, що як півні зчепилися за якусь Варку чи Параску. Але щоб створилося два ворожі табори… Такого - ні. Не доходило до такого раніше.

- А що ж стало причиною такого роздору? – неабияк зацікавився Славко.

- Ідеологія. Хочте вірте, а хочте ні, але саме ідеологія і є головною причиною.

Зачеплена Ничипоруком тема неабияк заінтригувала Підлісного.

- Як це почалося? Як розгорталося? Які тому причини? Розкажіть. – Журналіст зручно вмостився в кріслі, закинув ногу за ногу, перевірив, чи пише його диктофон і приготувався слухати.

– Був у нас сусід, швець на прізвище Червоняк. Якось придбав цей чоловік потужний радіоприймач. Ми, діти, зразу ж дали цій штуковині свою назву «телєфункен», – здалеку розпочав свою оповідь дід Василь. – Щовечора біля цього телєфункена маса народу товклася. Найбільше, звісно, сусіди. А з дорослими і ми, діти. З великою цікавістю ловили кожне слово, яке долинало звідти…

– Звідти – це що з того боку кордону, із Радянського Союзу? – перепитав Підлісний.

– Саме так. Дуже вже хотілося усім знати, яке там життя. Слухали наші люди ті бравурні марші, веселі та бадьорі мелодії, піднесені голоси мовців і їм здавалося, що життя на тій частині України красиве, вільне, багате й радісне. Що там, по той бік кордону – і справді держава, де люди не діляться на бідних і багатих, а всі рівні й будують неймовірне світле майбутнє під назвою «комунізм».

– Невже всі люди беззаперечно у це повірили?

– Коли б усі, як ви кажете, беззаперечно, то так би не сперечалися. А то за грудки дядьки бралися. Після прослуховування новин з «телєфункена», сперечалися до хрипоти. Одні справді вірили в щасливе життя по той бік кордону й навіть поривалися туди втекти, а другі переконували, що усе це брехня, агітація для нас, дурнів. І кожен намагався підкріпити свої міркування реальними прикладами.

– А де було тих прикладів взяти, коли доступ до істинної інформації був закритий? Навіть в голодомор, від якого померли мільйони українців, не всі західняки вірили. Чи не так? – хотів почути підтвердження своїм думкам Підлісний.

– Так, із телєфункена ми чули відверту брехню та пропаганду. Але правда усе ж просочувалась. Все залежало від того, з ким ти спілкуєшся та яку літературу читаєш. Лідерами двох популярних рухів були члени Організації Українських Націоналістів (ОУН) та комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Так чомусь склалося, що в сусідньому селі Опарипси більшість сповідувала націоналістичну ідеологію. Багато молоді були членами ОУН. Натомість у нашому селі Бугаївка – було багато людей, особливо молодих, які повірили комуністичній пропаганді. Окремі навіть вступили до КПЗУ.

– Можете про когось конкретно розповісти?

– Є таких прикладів на моїй пам’яті чимало. От Данило Михалик – цей чоловік перший багач на селі. Та на біду собі й своїй родині заразився комуністичними ідеями і нема на те ради. Його дочка Фаїна вийшла заміж за мого дядька Андрія Ничипорука. Зять теж від тестя комуняцькою заразою заразився. Ще й далі пішов. Вступив до КПЗУ. Загорівся виїхати в Радянську Україну. На що, гадаєте, задля цього пішов? Щоб зібрати грошенят на виїзд у Радянський Союз, продає дурний біля десяти десятин землі.

– Видать, сильно заразився, як ви кажете. Земля ж тоді неабияк цінувалася.

– Неабияким була багатством. А йому, дурневі, конче треба віза, щоб до тієї фантастичної країни – Радянського Союзу – поїхати. Сидить мій дядько на чемоданах з купою грошей й не знає, що йому робити. СРСР візи йому не дає. Думав-думав, у яку то справу ті гроші вложити, щоб не пропали, та й придумав. На той час у Львові було видавництво „Сільроб”, яке мало мережу книгарень і на Волині. Пригадую, що були ці книгарні й у Рівному, в Дубні, у Костополі, Сарнах. Це видавництво збанкрутувало. Тож мій дядько Андрій скупив мережу книгарень за досить дешеву ціну та й розпочав торгівлю книжками.

– Дивно. Невже такий бізнес був на той час прибутковим?