Частина перша. Гл 3

3

Славко Підлісний був неодружений. Хоч, як закидають деякі його друзі, зручно примостився під крилом в однієї вдовички. Звісно, він того не планував. Несподівано, спонтанно якось все сталося.

Його чергова кучерява пасія, з якою до цього жив на зйомній квартирі, сильно його розчарувала. Сподівався, що поживуть трохи на віру, притруться одне до одного, тоді й одружаться офіційно, діточок заведуть, а виявилося, що Лариска зовсім не його поля ягідка. Спершу організовані нею застілля у колі друзів його тішили. Було весело. Все ж якась віддушина після роботи. Та згодом ці досить часті тусовки з давно знайомими й обридлими обличчями довели його до роздратування й навіть неприхованої агресії.

Славко надто добре знає себе: якщо дозволив собі бодай трохи випити, наступний день ти, як журналіст, вихідний. У творчій праці дарма себе нагинати. Ніяка сила волі тут не працює. Тупо сидиш, намагаєшся працювати, а слова не йдуть, речення не складаються. Як не пульсує думка, то і слово виходить банальне, неоковирне. Не те. Злишся. Рвеш папір. Перебір кави. Перебір смаління цигарок на балконі. Та усе це не посуває справи ні на йоту. Лиш охоплює тебе страшна незадоволеність собою. Твоє роздратування, безумовно, зачіпає й колег. Тобі пропонують піти прогулятися або ж виспатися. Ти сам собі ворог. Бодай один такий день в робочому тижні й тоді не зроблена вчасно робота пересувається на дні наступні. Від цього летить шкереберть не тільки твій, але й редакційний графік. Редактор злиться, коректорка не втримується, щоб ушпилити як слід при всіх. Що скажеш? Мовчиш і сам себе ненавидиш.

От під таку гарячу руку й потрапила його Лариса. У переддень здачі газети на голову Підлісного впала важлива політична стаття, за яку редакції мали ще й гроші перерахувати. Прийшов додому раніше, щоб попрацювати ввечері та ще встати на світанку, щоб на свіжу голову матеріал як слід відредагувати.

В хаті ж кулінарні пахощі аж на коридор несуться. На кухні розгардіяш. Лариска піцу готує. Знову прийдуть Людка з Сєрим, Тайка з Едіком. І, звісно, Кіт, який чомусь все біля Лариски крутиться.

– Ларисо, ти вирішила мене доконати?

– Чим, любий? Тебе що, вже геть перемкнуло на твоїй дурній роботі? Та інший чоловік на руках би таку жінку носив! Щодня якусь смакоту намагаюся приготувати. А тобі все не так…

– Ти не для мене готуєш, Ларисо. Мені не до вподоби ці твої тусовки. Вони збивають мене з робочого ритму. Хочеш відірватися, йди десь. Я не проти. Чому вся ця твоя «няшна» компанійка лиш у нас постійно ошивається? Скільки це триватиме? І хоча б подзвонила та спитала, що у мене сьогодні? Приходжу з наміром попрацювати й постаю перед фактом, що знову гості будуть. А в мене відповідальна робота на руках. І термінова! Завтра здача газети.

– В тебе щодня відповідальна робота! То що мені не жити? Не дихати?  Раз тебе не влаштовує таке життя, йди! Шукай таку, яка сидітиме день і ніч за компом, як і ти! – випалила.

Славко згодом радів, що не треба мізки сушити, як їй сказати, що волів би її покинути. Сама все вирішила.

– Правду кажеш. І чого я, дурень, досі усе це терплю? – Славко зняв пальто й почимчикував у кімнату, де стояв його робочий стіл. Зачинив двері. До компанії не вийшов. Хоч товариство було настирним і посилало до нього послів. Послав усіх до чорта. Вдячний був лише Люді, яка мовчки принесла йому шматок піци та склянку чаю.

Житлове питання для нього розв’язалось миттєво. Наступного ж дня вийшов з редакції в обідню пору перекусити й зустрів Олега, свого давнього товариша. Поміж усього іншого той спитав, чи нема раптом у Славка таких знайомих, яким квартира потрібна. Минув рік, як померла його мама. Чому хата має порожньою стояти?

–Мене візьмеш? – приголомшив товариша питанням.

– Ти не маєш де жити? – здивувався той.

– Так наразі склалися обставини.

– То хоч сьогодні, приходь, друже. Буду радий!

Пожив Підлісний на квартирі в свого приятеля недовго. Місяців зо три. Той відразу попередив, що влітку прибуде його закордонний брат з сім’єю. Він завжди поселяється в батьківській квартирі. Тож квартирантові на якийсь місяць доведеться десь відселитися.

Варіант, де у цій ситуації буде подітися, прикотився так само несподівано, як і тоді, коли від Лариски пішов.

Увечері, коли сидів над статтею, у двері хтось несміливо постукав.

– Хто там?

– Сусідка.

Яка сусідка? Що їй потрібно і навіщо вона йому? Вона так зненацька постукала, що думати про те не було коли.

Відчинив. Жінка була симпатична й інтелігентна. Не з тих жіночих типажів, котрих він звик бачити в товаристві Лариси.

– Даруйте, що вас потурбувала, але на поверсі окрім вас нема жодного чоловіка. Чи не могли б ви мені допомогти? Хочу змінити обстановку. Все пересунула сама, окрім шафи.

Послухав. Помовчав. Погодився. Незручно було відмовити.

Христина була вдова. У свої сорок два. Її чоловік несподівано загинув. Пішов на рибалку і не повернувся. Потім знайшли його тіло. Жінка мала дочку і навіть онуку. Рано вийшла заміж. Рано народила. Дочка теж у дев’ятнадцять заміж вискочила.

– Вже ось три роки, як загинув мій Максим. Все в хаті про нього нагадує. Плачу. Сумую за ним. Вирішила ось поміняти обстановку, – пояснила.

– Вам треба світлини з покійним зі стін зняти. Нехай в альбомі лежать. А на стінах не можна. І шпалери нові бажано поклеїти, – порадив Славко.

– Я думала над цим. Моя знайома, яка втратила п’ятнадцятирічного сина,  після чотирьох років виття за сином, навіть меблі всі викинула. Я поки що не можу собі такого дозволити. Бо це ж кошти, яких я не маю. Але шпалери купила. Хоч не знаю, як на це моя Оля подивиться, – відповіла Христина.

– А що вам Оля? Вона ж тут не живе. Живете ви. Тож вам і рішення приймати, як змінити своє життя. Якщо хочете, я допоможу вам їх поклеїти.

– Дякую. Але для дочки ця квартира – її батьківський дім. Тут вона виросла. Вона дуже любила свого тата. Як і я,– жінка притулила до очей ріжок хустинки, що лежала на її плечах.