Повна книга

Розділ 1

— Макаре, може, не варто летіти саме зараз? Я розумію — свята, родина чекає, але ж погода жахлива… Мені здається, це небезпечно, — я нервово зімкнула пальці, намагаючись приховати тривогу.

— Амелі, — м’яко посміхнувся він, нахилившись, щоб поцілувати мене в чоло. — Я мушу. Вони давно чекають мене вдома. Та й… я хочу сказати їм про нас. Хочу, щоб вони знали, що тепер у мене сім’я.

— Але ж можна трохи почекати? — мій голос затремтів. — Через кілька днів, коли стихне буря, стане спокійніше.

— Я обіцяю, все буде добре, — він обійняв мене, пригорнувши до себе. — Це ненадовго. Я повернусь швидше, ніж ти встигнеш скучити.

Я кивнула, хоча серце стискалося. Відчувала, що щось не так. Але хіба можна сперечатися з його впевненістю? Його погляд був таким теплим, що я, попри всі страхи, змусила себе усміхнутися.

— Я мушу, Амелі, — лагідно сказав Макар. — Я хочу, щоб вони знали про тебе. Не лише як про мою дівчину. А як про ту, з ким я хочу прожити життя.

Я підняла на нього очі, повні тривоги й ніжності.
— Думаєш, вони зрадіють?

— Звісно, — він усміхнувся. — Мама завжди мріяла, щоб у мене з’явилася "та сама". А тепер я нарешті можу їй сказати, що зустрів тебе.

— Це так… серйозно, — прошепотіла я, ковтаючи клубок у горлі.

— Бо я серйозно налаштований. Хочу, щоб усі знали, що ти — моє майбутнє. І, може, наступного разу ми зможемо запросити моїх батьків сюди, до нас у Вільнюс. Щоб вони познайомилися з тобою, з нашим життям.

Я всміхнулася. Мені так хотілося вірити в ці слова, у просте й щасливе завтра, яке він малював.
— Це було б прекрасно…

Він міцно обійняв мене, наче обіцяв: усе саме так і буде.

Ранок був холодний і туманний. Я йшла поруч із Макаром терміналом, стискаючи його руку, наче боялася відпустити.

Ми зупинилися біля виходу на посадку. Люди поспішали навколо, але для нас час зупинився.

— Я сумуватиму за тобою, — тихо сказала я, намагаючись стримати сльози.

— І я за тобою, — Макар міцно обійняв мене, притискаючи до себе. — Повернусь швидко. Ти будеш в мене на думці кожну хвилину.

Він поцілував мене в чоло, ніжно й довго, а потім повільно відпустив. Я стояла, спостерігаючи, як він проходить контроль і зникає серед пасажирів. Серце билося швидко, але усередині стояв тихий протест

Я залишалась біля великих вікон терміналу, дивилась, як літак рушає. Холодний вітер і туман, що огортав ранкову злітну смугу, трохи приховували його постать.

Повернулася в нашу квартиру на таксі. Ключі тихо клацнули в замку, зайшла, відчуваючи пустку після Макарового від’їзду. На кухні закипів чайник — зробила собі гарячого напою, щоб хоч трохи заспокоїти нерви.

Ввімкнула телевізор для фону, але увага була зовсім в іншому місці. Мій погляд упав на тест на вагітність, який вчора залишила на полиці. Серце застрибало, і в ньому змішалися страх і радість і надія.

Обережно взяла тест до рук, роздивляючись дві смужки, які означали: я буду матір’ю. На мить зупинилася, відчуваючи всю величину того, що сталося: тепер моє життя остаточно змінилося, і від цього майбутнє здавалося одночасно яскравим і страшним.

Попивши гарячого чаю, відчула, як тепло поступово розливається по тілу. Але холод від ранку і тривога за Макара не відпускали, тому вирішила прийняти душ. Тепла вода обмивала тіло, змиваючи втому і холод, а думки повільно упорядковувалися: про Макара, про дитину, про майбутнє.

Коли вийшла, загорнувшись у пухкий халат, тіло відчувало спокій, а думки залишалися легкими й м’якими. Незчулася, як очі самі закрилися, а теплий дім і спогади про ранок розвіялись десь в далині. Я заснула у нашій спальні, відчуваючи безпеку, яку давав лише цей простір.

Розділ 2

Я прокинулася, вийшла на кухню й одразу помітила купу пропущених дзвінків. Почала телефонувати з першу — Макару. Його телефон не відповідав.

Серце стислося. Набрала маму.
— Амелі… — голос матері тремтів, — літак зник. Його шукають…

Я застигла, не вірячи почутому. Слова долітали до мене як здалеку, і раптом весь світ звузився до цієї страшної миті.

Сіла за кухонний стіл, тримаючи телефон у руках, пальці тремтіли. Серце билося шалено. Я почала телефонувати в аеропорт, намагаючись дізнатися хоч щось. Ніхто не міг нічого сказати точно, усі лише повторювали одне: літак зник, шукають, нічого невідомо.

Згадала останній дзвінок Макара, його посмішку перед від’їздом, обіцянку швидко повернутися. І раптом весь світ здався порожнім.

Я зібрала найнеобхідніше, ридма вдяглася й викликала таксі до аеропорту. Дорогою думки оберталися навколо однієї страшної можливості, якої боялася промовити вголос.

Коли таксі під’їхало до терміналу, відчула холодний подих страху і безпорадності. Попереду були лише новини, пошуки і невідомість. Зробила глибокий вдих і ступила в будівлю аеропорту

Там панував хаос. Я пробиралася між людьми, що метушилися, дзвонили, шукали інформацію на табло. Кожен крок тільки посилював відчуття тривоги. Усюди були сім’ї, журналісти, співробітники авіакомпаній — всі намагалися дізнатися хоч щось про зниклий рейс.

Я підходила до інформаційної стійки, голосно питала про рейс Макара, а співробітники лише повторювали: «Літак зник, ми нічого не знаємо, пошуки тривають». Поряд хтось тихо плакав, хтось нервово говорив по телефону, на табло світилися інші рейси, але рейсу до Львова не було.

Відчула, як серце стискається від безпорадності.

Години тяглися повільно. Я сиділа на жорсткому стільці біля великого вікна терміналу, дивлячись на смугу, де ще вранці відлітав літак. Телефон постійно дзвонив і вібрував, але ніде не було новин. Люди навколо теж чекали, обмінюючись здогадками, сумнівами і страхом.

Нарешті на табло з’явилося офіційне повідомлення авіакомпанії: літак знайдено. Я не могла відразу зрозуміти слова: «Знайдено…», «немає живих?». Світ завмер навколо. Серце стислося, а всередині все обвилося холодним вузлом болю.