Глава 13. Коли лінії перестають мовчати

Фатум помітив аномалію не в собі. І не одразу в інших. Вона проявилася між. У паузі. У тій миті, коли рука вже лежить у його долонях, а слова ще не сказані. Саме там щось зрушило.

Спершу він подумав, що втомився. Дні були довгі, люди важкі, напруга повзла містом, як туман. Але втома не пояснювала того, що він бачив. Лінії не просто змінювалися з часом, як це траплялося завжди. Вони поводилися інакше. Ніби реагували не на минулі рішення, а на майбутні, ще не зроблені.

Перша долоня належала дівчині з околиць. Вона прийшла з простою історією, без трагедії, без війни, без втрат. Звичайне життя, сказала вона. Фатум узяв її руку і завмер. Лінія долі роздвоювалася, але не як зазвичай. Обидві гілки були однаково чіткими. Не було переваги. Не було нахилу. Доля не знала, куди йти.

Він нічого не сказав. Відпустив руку. Але всередині щось не склалося.

Далі було більше. У старого торговця лінія життя пульсувала. Не метафорично. Фатум відчував це пальцями, ніби під шкірою проходив слабкий струм. У жінки, яка ніколи не цікавилась війною, з’явився знак раптового перелому, але без причини. Без події, яка мала б його викликати.

Найстрашніше було інше. У декого лінії зникали на мить. Не стиралися. А ніби виходили з фокусу. Як слово, яке знаєш, але не можеш згадати.

Фатум почав вести записи. Потайки. Без учнів. Він малював долоні, схеми, відмічав дні і години. І бачив закономірність, яка не вкладалася в жодне вчення. Аномалії з’являлися у тих, хто стояв близько до вибору. Не до великого. До внутрішнього. До того, який не видно ззовні.

Він уперше дозволив собі подумати заборонене. А що, якщо Єдина рука не пише все одразу. А що, якщо вона лише реагує. А що, якщо доля не текст, а діалог.

Ці думки були небезпечними. За них виганяли з кланів. За них оголошували єретиками. Але лінії не брехали. Вони більше не поводилися як запис. Вони поводилися як жива тканина.

Увечері прийшов чоловік, який уже був у нього раніше. Фатум пам’ятав його долоні. Чіткі, передбачувані, без сюрпризів. Тепер вони були іншими. Лінія серця змістилася. Не зламалася, а з’їхала, ніби хтось обережно посунув її вбік.

Фатум не витримав і спитав, що сталося. Чоловік довго мовчав. А потім сказав, що вперше не зробив того, що від нього чекали. Просто не зробив. Без пояснень. Без бунту. І цього вистачило.

Коли він пішов, Фатум залишився сам і довго дивився на свої руки. Він не бачив різкої зміни. Але бачив напруження. Ніби лінії теж чекали. Не події. А рішення.

Аномалія була не помилкою. Вона була симптомом. Світ, побудований на передбаченні, почав тріщати там, де люди дозволяли собі вибір. Не героїчний. Малий. Тихий. Але власний.

Фатум зрозумів, що більше не може бути лише спостерігачем. Бо сам факт спостереження вже змінював те, що він бачив. Лінії реагували на його мовчання так само, як на слова.

Це лякало. Бо означало відповідальність. Не за майбутнє. А за теперішнє.

Тієї ночі він майже не спав. Йому здавалося, що світ дихає інакше. Не рівно, як раніше, а ривками. І в цих ривках було щось нове. Не хаос. Можливість.

Перші ознаки аномалії не кричали. Вони шепотіли. Але Фатум уже чув їх надто чітко, щоб удавати, що це просто зміна світла.