Глава 11. Обличчя без тіней

Фатум почав помічати це не одразу. Спершу — як відчуття, що щось не збігається. Люди приходили до нього, як завжди: селяни, торговці, матері з дітьми, старі й молоді. Мирні обличчя, знайомі прохання, звичні страхи. Але лінії на їхніх долонях більше не відповідали словам.

Він тримав руку чоловіка, що скаржився на врожай, і бачив різкий злам лінії серця, який з’являється перед зрадою. У жінки, що просила поради для сина, лінія долі роздвоювалася так, як це буває перед свідомим вибором між двома лихами. У хлопця з ясними очима і спокійним голосом лінія життя була вкрита дрібними хрестами — знаком участі в крові, а не в праці.

Фатум мовчав. Він ще не був певен, що саме бачить. Але відчуття наростало. Місто жило звичним життям, і саме це лякало. Занадто спокійно. Занадто рівно. Ніби поверхня води перед бурею.

Він почав дивитися не лише на лінії, а й на паузи між словами. На те, як люди забирають руки. На те, як уникають погляду в момент, коли він торкається певного місця на долоні. Деякі з них напружувалися, ніби боялися не майбутнього, а того, що він уже побачив.

Фатум уперше усвідомив, що загроза не завжди приходить у зброї чи знаменах. Вона може приходити з хлібом, з усмішкою, з правильними словами. І лінії долі це знали.

Того дня до нього прийшов чоловік середніх років. Охайний, ввічливий, з руками, що пахли милом, а не працею. Він говорив про страх за родину, про нестабільність, про необхідність порядку. Коли Фатум торкнувся його долоні, він відчув холод. Не тілесний — внутрішній.

Лінія долі була рівною, надто рівною. Такою вона стає не від спокійного життя, а від повного прийняття чужої волі. Лінія серця була майже стерта. А між ними проходив тонкий знак, який Фатум бачив лише кілька разів у житті — знак підпорядкованості ідеї, що не знає жалю.

Фатум відпустив руку швидше, ніж зазвичай. Чоловік усміхнувся і подякував. Його кроки були легкими, ніби він уже знав, що робитиме далі.

Після цього Фатум закрив двері раніше. Він сидів у темряві і дивився на свої долоні, але вперше не шукав у них відповідей. Він думав про Єдину руку, у яку вірив усе життя. Якщо в ній записана доля всіх, то чому вона дозволяє таким лініям існувати поруч із мирними. Чому зло не має власного обличчя.

Наступні дні підтвердили його страхи. Він бачив знаки змови у торговців, що надто часто змінювали маршрути. У проповідників, чиї лінії серця були мертвими. У юнаків, які говорили про справедливість, але мали долоні воїнів.

Фатум почав розуміти, що передбачення більше не достатньо. Бо загроза не була майбутньою. Вона вже жила серед людей, ховалася в нормальності, у звичці, у слові «треба».

Він більше не говорив клієнтам повної правди. Не тому, що боявся. А тому, що бачив — деякі з них використовують знання як зброю. І вперше в житті він відчув відповідальність не лише за сказане, а й за мовчання.

Тієї ночі він зрозумів ще одне. Якщо долю можна читати, значить, її можна й приховувати. А якщо її приховують — значить, хтось уже пише власну версію майбутнього.

І серед мирних людей було більше воїнів, ніж здавалося.