Глава 10. Дестан ризикує всупереч передбаченню

Дестан знав свій кінець раніше, ніж навчився тримати меч упевнено. Йому про це сказали спокійно, без пафосу, так, ніби мова йшла про погоду. Лінія долі на його долоні обривалася різко, зламано, і кожен хиромант бачив у ній одне й те саме. Смерть у першому справжньому бою. Не героїчну, не гучну. Швидку і майже непомітну.

Він жив із цим знанням роками. Воно не лякало, а притуплювало. Навіщо берегти себе, якщо все вже вирішено. Навіщо мріяти, якщо майбутнє коротке. Саме тому його і взяли в авангард, саме тому давали накази, від яких інші відмовлялися. Дестан був зручним. Людина без завтра.

Цього разу наказ виглядав так само просто. Перевірити прохід між пагорбами, де, за чутками, ховалися загони Тареса. Повернутися і доповісти. Або не повернутися. Він вирушив один, без супроводу, у передвечір’ї, коли світло вже не дає впевненості, але ще не дозволяє сховатися тіням.

Дорога була тиха. Занадто тиха. Дестан відчував це шкірою, але йшов далі. Він не вірив у інтуїцію, бо вона суперечила передбаченню. А передбачення, як його вчили, не помиляються.

Біля кам’яного уступу він побачив сліди. Свіжі. Не приховані. Це була пастка. І саме тут він мав зробити те, що вже робив десятки разів. Піти вперед. Дати долі завершити написане.

Він уже зробив крок, коли згадав Фатума. Не слова, не пророцтва, а погляд. Той дивний, уважний погляд, у якому не було впевненості у вироку. Дестан пам’ятав, як Фатум тримав його руку довше, ніж треба, і мовчав. Тоді він нічого не сказав, але це мовчання було важчим за будь-яке передбачення.

Дестан зупинився. Вперше у житті він зупинився не через страх, а через сумнів. А що, якщо не піти. А що, якщо зробити інакше. Ця думка була забороненою. Вона ламала все, у що він вірив.

Він обійшов уступ, пішов нижче, туди, де шлях був складніший і небезпечніший. Каміння сипалося під ногами, темрява згущувалася, але він ішов. Кожен крок був ніби викликом не ворогу, а самій долі.

Коли перша стріла пролетіла над головою, він уже не шкодував. Вороги чекали його там, де він мав бути за передбаченням. Але його там не було. Він ударив знизу, з несподіваного боку, і хаос, що спалахнув, був не частиною плану жодного хироманта.

Бій був короткий і жорсткий. Дестан рухався не так, як його вчили. Він імпровізував. Він помилявся. Він падав і підводився. І з кожною секундою відчував щось нове. Час не скорочувався. Він розтягувався.

Коли все скінчилося, він стояв серед тіл і важко дихав. Він був живий. Поранений, виснажений, але живий. Дестан подивився на свої руки. У тьмяному світлі він побачив те, чого не мало бути. Лінія долі не обривалася. Вона була нерівною, ламаною, але йшла далі.

Він не відчув радості. Лише тремтіння. Якщо передбачення може помилятися, то що ще було неправдою. Він повертався повільно, ніби боявся, що кожен крок назад зітре щойно здобуте.

Цієї ночі він не спав. Він дивився на долоні знову і знову, ніби чекав, що лінії повернуться на старе місце. Вони не поверталися.

Дестан зрозумів, що ризикнув не життям. Він ризикнув вірою. І, можливо, саме це було найнебезпечнішим. Але вперше за весь час майбутнє перестало бути коротким. Воно стало невідомим. І в цій невідомості було більше свободи, ніж у будь-якому передбаченні.