Глава 5. Книга, написана на долонях

Фатум почав свій день ще до світанку. Коли місто тільки прокидалося, а холодне повітря повільно наповнювало вузькі вулиці, біля його дому вже стояли люди. Вони приходили мовчки, з опущеними очима, ніби боялися зустрітися поглядом із тим, хто міг побачити більше, ніж їм хотілося показати. Фатум знав цей стан. Він бачив його щодня — у напрузі плечей, у стиснутих пальцях, у тому, як люди простягали руки неохоче, ніби віддавали частину себе.

Він сідав за стіл і дозволяв часу розчинитися. Для нього не існувало поспіху. Кожна долоня вимагала тиші, зосередженості, внутрішнього слуху. Він брав руку в свої, відчуваючи температуру шкіри, пульс, дрібне тремтіння, яке ніколи не обманювало. Лінії долі не відкривалися одразу. Вони вимагали терпіння, як старі тексти, написані мовою, яку пам’ятає не розум, а щось глибше.

Першим був ремісник. Його долоні були грубими, з мозолями і шрамами, але лінія життя тягнулася рівно, впевнено, без розривів. Фатум бачив у ній довгу дорогу, сповнену праці і мовчазної витривалості. Та поруч з нею з’явився тонкий, майже невидимий злам. Він був новим. Фатум відчув втому, яка накопичувалася роками і ось-ось мала проявитися хворобою або різким рішенням. Він промовив кілька слів, обережно, не як вирок, а як попередження. Ремісник кивнув, ніби почув те, про що давно здогадувався, і пішов інакшим, повільнішим кроком.

Потім була молода жінка. Її руки здавалися надто тонкими, майже прозорими. Лінія серця роздвоювалася, утворюючи дві можливості, які тягнули в різні боки. Фатум бачив любов і страх, бажання вирватися і водночас потребу залишитися. Він нічого не сказав прямо. Лише торкнувся місця, де лінії розходилися, і жінка заплакала, ще до того, як зрозуміла чому. Доля вже говорила з нею. Він був лише провідником.

Старий воїн сів навпроти мовчки. Його руки були вкриті дрібними перехрестями, ніби доля не раз намагалася зупинити його, але щоразу змінювала рішення. Фатум бачив битви, втрати, накази, виконані без сумнівів. І бачив одну точку, де лінії раптом слабшали. Там був страх, якого воїн ніколи не визнавав. Не страх смерті, а страх порожнечі після неї. Коли Фатум заговорив про спокій, старий довго дивився на свої руки, ніби бачив їх уперше.

Люди змінювалися, але Фатум почав помічати інше. Деякі лінії поводилися дивно. Вони не були статичними. Під час розмови вони ніби реагували на слова, на рішення, які ще не були прийняті, але вже формувалися. Ледь помітні вигини ставали чіткішими, розриви згладжувалися або, навпаки, загострювалися. Це не вкладалося в старі вчення. Згідно з ними, доля була записана наперед, а людина лише читала її, не змінюючи жодної літери.

Фатум ловив себе на тому, що дедалі частіше мовчить. Він слухав не тільки лінії, а й простір між ними. У цій тиші з’являлися питання, яких раніше він не дозволяв собі ставити. Якщо все вирішено, навіщо сумнів. Якщо існує Єдина рука, чому її письмо таке нестабільне. Чому в одних долонях з’являється порожнеча, ніби місце для вибору.

Коли остання людина пішла, кімната наповнилася вечірнім світлом. Свічка догорала, кидаючи довгі тіні. Фатум залишився сам. Він повільно розкрив власні долоні і довго дивився на них, так, як ніколи раніше. Лінії були знайомі до болю. Він знав кожен їхній вигин. Але тепер щось було інакше. Одна з ліній, тонка і майже непомітна раніше, стала чіткішою. А інша — навпаки, ніби втрачала силу.

Він відчув тривогу, змішану з дивним полегшенням. Якщо лінії можуть змінюватися, значить, віра, на якій тримався його світ, неповна. Значить, доля — не камінь, а глина. І той, хто читає її, сам торкається цього матеріалу.

Фатум повільно стиснув руки. Цього вечора він ще не зраджував своїх переконань. Але вперше дозволив собі сумнів. А сумнів, як він раптом зрозумів, теж залишає слід на долоні.