Глава 4. Перший наказ Дестана

Дестан стояв на внутрішньому дворі фортеці, стискаючи в руці шматок пергаменту з печаткою клану. Каміння під ногами було холодним, і цей холод дивним чином заспокоював. Він знав, що цей ранок відрізняється від усіх попередніх. Повітря було наповнене напругою, яку неможливо було не відчути, навіть якщо не знати причин.

Кланова фортеця жила власним ритмом. Воїни мовчки проходили повз, ковалі били по металу, а з вежі долинав глухий звук дзвону. Війна ще не почалася відкрито, але всі вже жили так, ніби вона триває давно. Дестан відчував це в поглядах, у стриманих рухах, у надто обережних словах.

Він розгорнув пергамент. Наказ був коротким і сухим, без зайвих пояснень. Супроводити загін до прикордонного селища, перевірити чутки про хиромантів з іншого клану, не втручатися без прямої загрози. Останній рядок був написаний іншою рукою: якщо лінії підтвердяться — діяти.

Дестан повільно вдихнув. Це був його перший справжній наказ, не навчання, не тренування, не показова місія. Він знав, що від нього очікують слухняності, точності і холодного розуму. І водночас відчував, як усередині зростає сумнів. Він виріс у клані, де віра в долю була законом. Хироманти вирішували, хто стане воїном, хто правителем, а хто загине першим. І все ж щось у ньому ніколи не приймало це повністю.

Командир загону підійшов ближче, мовчазний чоловік з жорстким поглядом. Він не питав, чи готовий Дестан. У цій війні готовність не мала значення.

Ти знаєш, що шукаємо, сказав він. Якщо вони втручаються в лінії — це загроза для всіх.

Дестан кивнув. Йому не потрібно було пояснювати більше. Він знав легенди про кланові війни, які починалися з одного неправильного передбачення, з однієї зміненої лінії на долоні впливової людини. Війни, де гинули тисячі, бо хтось повірив, що його доля важливіша за чужу.

Загін рушив на світанку. За стінами фортеці світ здавався іншим — відкритішим і водночас небезпечнішим. Дестан їхав мовчки, слухаючи стукіт копит і власні думки. Він дивився на свої руки, затягнуті шкіряними рукавицями, і раптом зловив себе на бажанні зняти їх і перевірити лінії. Ніби він боявся побачити щось нове.

На кордоні селище виглядало спокійним. Дим з коминів, діти біля криниці, жінки з кошиками. Занадто спокійним. Командир наказав розділитися і діяти обережно. Дестан отримав свою ділянку і пішов вузькою вулицею, відчуваючи, як кожен погляд може бути пасткою.

Він помітив старого чоловіка, що сидів біля дверей і уважно дивився на його руки. Не на обличчя, не на зброю — саме на руки. Цей погляд був надто знайомим. Дестан зупинився.

Ти з клану, тихо сказав старий. Але лінії в тебе не завершені.

Дестан відчув, як щось стискається всередині. Він не відповів, але цього й не було потрібно. Старий усміхнувся сумно, ніби знав більше, ніж мав право знати.

Це був момент, коли Дестан зрозумів: його перший наказ — не просто завдання. Це перевірка. Не лише вірності клану, а й того, ким він стане далі. Воїном, що сліпо виконує накази, чи людиною, яка наважиться сумніватися.

Він пішов далі, але відчуття не зникло. Війна ще не почалася відкрито, та для Дестана вона вже тривала — всередині нього. І він ще не знав, на чиєму боці опиниться, коли лінії приведуть його до справжнього вибору.