Глава 3. Дозвіл бути собою

Міра йшла вузькою дорогою між кам’яних будинків, тримаючи руки схрещеними, ніби намагаючись сховати їх від усього світу. Вітер тягнув за поділ її темного плаща, і кожен крок давався важче, ніж здавалося спочатку. Вона довго вагалася, перш ніж зважитися на цю дорогу, і тепер відчувала, як страх і надія переплітаються в ній так само тісно, як лінії на долоні.

Будинок Фатума стояв осторонь, трохи віддалений від решти, ніби сам обирав самотність. Старі дерев’яні двері були прочинені, і зсередини лилося тепле світло. Міра зупинилася на мить, вдихнула глибоко і постукала. Відповіді не було, але двері повільно відчинилися самі, запрошуючи всередину.

Фатум сидів за столом, схилившись над старою книгою. Він підняв погляд, і Мірі здалося, що він знав про її прихід ще задовго до того, як вона ступила на поріг. Його очі були спокійні, але в їхній глибині ховалася втома, ніби він бачив занадто багато людських доль.

Вона зробила крок уперед і зупинилася, не знаючи, з чого почати. У кімнаті пахло воском і травами, а тиша тиснула сильніше за будь-які слова.

Я прийшла, бо більше не знаю, кому вірити, тихо сказала Міра. Мій шлях розсипається, і кожне рішення веде не туди, куди я сподівалася.

Фатум кивнув і жестом запросив її сісти. Він не поспішав, даючи їй час зібрати думки. Коли вона простягнула руки, її пальці тремтіли. Вона соромилася цього тремтіння, але не намагалася його приховати.

Ти боїшся побачити правду, промовив Фатум, обережно торкаючись її долоні. І водночас боїшся її не побачити.

Міра затримала подих. Вона дивилася, як його пальці ковзають по лініях, і відчувала, ніби її життя розгортається перед ним, без захисту і таємниць. Її лінії були складні, місцями перервані, ніби хтось постійно втручався у хід її долі.

Ти стоїш на роздоріжжі, сказав він. Один шлях здається правильним, бо так навчили. Інший лякає, бо він твій власний.

А якщо я помилюся, запитала вона, майже пошепки. Якщо зламаю все остаточно.

Фатум зупинився. Його рука завмерла на її долоні, і в цю мить він відчув щось дивне, знайоме і водночас нове. Лінії Міри ніби відгукнулися на його сумнів, і на мить йому здалося, що вони змінюються просто зараз.

Помилка не в виборі, відповів він повільно. Помилка в тому, щоб жити за чужою долею.

Міра підняла очі. У них з’явився блиск, якого не було на початку розмови. Вона раптом усвідомила, що чекала не пророцтва, а дозволу бути собою.

А що кажуть мої лінії, наполягла вона. Скажи чесно.

Фатум вдивлявся в її руку довше, ніж зазвичай. Він бачив боротьбу, втрати, силу, яку вона ще не прийняла. Але найголовніше він бачив порожнє місце, ніби доля залишила простір для чогось невідомого.

Вони кажуть, що ти не належиш жодному з готових шляхів, нарешті промовив він. І що твоя сила починається там, де закінчується страх.

Міра повільно забрала руки. Вона відчула полегшення і водночас тривогу. Відповідь була не тією, на яку вона сподівалася, але саме тією, яка їй була потрібна.

Коли вона підвелася, Фатум раптом зрозумів, що ця зустріч змінила не лише її. У грудях з’явилося дивне відчуття, ніби ще одна нитка у великому візерунку долі зрушила з місця.

Дякую, сказала Міра, вже біля дверей. Я думала, ти скажеш мені, ким я стану. А ти показав, що я можу обрати це сама.

Вона пішла, залишивши після себе тишу і легкий запах холодного повітря. Фатум повільно опустив погляд на власні руки. Йому здалося, що світло в кімнаті змінилося, і лінії на його долонях стали трохи іншими, ніж були зранку.

Він ще не усвідомлював цього повністю, але відчував: кожна людина, якій він допомагає, змінює не лише свою долю. Вона змінює і його. І цей шлях, який він вважав незмінним, починав тріщати, відкриваючи простір для чогось нового, небезпечного і живого.