Глава 8. Голос долі

Глава 8. Голос долі

Батьки Лєї сиділи в кабінеті, тримаючи в руках її записку. Слова були прості, але кожна літера різала серце:

«Ми з Адамом вирішили піти. Ми любимо одне одного й хочемо жити власним життям».

Мати плакала, її плечі здригалися від ридань, а батько ходив кімнатою, не знаходячи спокою. Його кроки відбивалися від стін, наче удари молота.

— Вона ще дитина… Як вона могла так вчинити? — його голос був сповнений гніву й болю.

Мати підняла очі, повні сліз, і прошепотіла:

— Вона зробила вибір… але чому саме такий?

У цей момент до кімнати зайшли слуги. Вони переглянулися між собою, ніби вирішуючи, хто наважиться заговорити. Нарешті один із них ступив уперед і сказав:

— Ми бачили, як вони йшли. І ми зрозуміли: це вже не наша справа. Вони люблять одне одного, і доля вирішила за них.

Батько різко обернувся, його очі палали.

— Ви хочете сказати, що ми повинні змиритися?

— Ви повинні прийняти, — відповів інший слуга спокійно, але твердо. — Бо якщо будете боротися, втратите їх назавжди.

Мати схлипнула, її голос був тихим, але сповненим відчаю:

— Але ж вони наші діти…

— Саме тому, — тихо додав слуга, — що вони ваші діти, ви повинні дозволити їм бути щасливими.

У кімнаті запанувала тиша. Батько зупинився, його суворе обличчя змінилося — гнів поступився місцем роздумам. Він відчував, як його гордість бореться з болем, але слова слуг звучали як істина, яку неможливо заперечити.

Мати стиснула записку так сильно, що папір зім’явся в її руках. Вона прошепотіла крізь сльози: — Можливо, ми не можемо змінити їхній вибір. Але ми можемо залишитися їхньою сім’єю.

Батько опустив голову, його плечі злегка здригнулися. Він зрозумів: любов дітей — не ворог, а виклик, який вони мають прийняти. І вперше в їхніх серцях з’явилася думка, що боротьба лише відштовхне їх ще далі, а прийняття може повернути їх назад.