Глава 6. Записка

Глава 6. Записка

Уранці мати Лєї зайшла до їдальні й побачила на столі аркуш паперу. Сонячне світло падало крізь вікно, освітлюючи рівні рядки почерку. Її руки затремтіли, коли вона прочитала слова:

«Ми з Адамом вирішили піти. Ми любимо одне одного й хочемо жити власним життям. Не шукайте нас — це наш вибір».

Мати відчула, як земля пішла з-під ніг. Її серце стислося, а очі наповнилися сльозами. Вона притиснула аркуш до грудей, ніби хотіла повернути дітей назад силою любові.

Батько увійшов до кімнати й схопив записку. Його обличчя зблідло, голос став глухим, наче удар дзвону:

— Вона втекла… з ним…

У кімнаті запанувала тиша, важка й гнітюча. Лише кроки одного зі слуг порушили її. Він обережно ступив уперед і сказав: — Ми бачили, як вони йшли. Ми знали, що не маємо права їх зупиняти. Це їхня доля.

Мати підняла очі, повні сліз.

— Але вони ж діти…

— Діти, які вже зробили свій вибір, — відповів інший слуга, дивлячись прямо на батька. — Ви можете боротися з ними, але хіба любов можна заборонити?

Батько стиснув кулаки, його гордість і суворість боролися з болем. Він хотів повернути все назад, змусити їх повернутися додому, але слова слуг звучали як вирок: «Раз вони люблять — прийміть їх».

Мати опустила голову й прошепотіла крізь сльози:

— Можливо, ми втратили контроль, але не повинні втратити їх назавжди.

Її голос був тихим, але в ньому звучала надія. Вона розуміла: боротьба з почуттями дітей лише відштовхне їх ще далі. Якщо вони хочуть жити власним життям, то єдиний шлях — залишити двері відчиненими, щоб вони могли повернутися, коли самі цього забажають.

Батько довго мовчав, дивлячись на записку, яка тепер здавалася йому вироком і водночас шансом. Його суворість поступово танула, поступаючись місцем страху втратити доньку назавжди.

У домі запанувала нова тиша — не гнітюча, а скорботна. Це була тиша очікування, тиша надії, що одного дня Лея й Адам повернуться не як діти, а як дорослі, які зробили свій вибір і готові нести його наслідки.