Глава 4. Заборонене слово «любов»

Глава 4. Заборонене слово «любов»

Тиша після їхнього зізнання була нестерпною. У кімнаті, де ще кілька хвилин тому панувало тепло родинної вечері, тепер висів холод, що стискав груди. Батько сидів похмурий, його обличчя застигло кам’яною маскою, а мати стискала руки так сильно, що пальці побіліли. Лея відчувала, як у грудях наростає хвиля — вона більше не могла мовчати.

— Це не лише про усиновлення, — сказала вона тихо, але твердо. — Ми любимо одне одного. Не як брат і сестра.

Слова повисли в повітрі, наче грім серед ясного неба. Мати різко підняла голову, її очі наповнилися страхом і відчаєм.

— Лея, ти не розумієш, що кажеш! Це неможливо!

Адам стиснув її руку й додав, дивлячись прямо в очі батькам:

— Це правда. Я довго приховував свої почуття, але більше не можу. Я люблю її.

Батько гримнув кулаком по столу, і звук відбився від стін, наче постріл.

— Досить! Ви зруйнуєте нашу сім’ю! Це ганьба, це сором!

— Сором — це жити в брехні, — відповів Адам, і його голос уперше прозвучав твердо, без тіні сумніву. — Ви самі приховували від мене правду про моє походження. А тепер хочете, щоб ми приховували правду про наші серця?

Мати заплакала, сховавши обличчя в долонях. Її плечі здригалися, і кожна сльоза була мов удар по серцю Лєї. Вона відчула, як її душа розривається між любов’ю до батьків і любов’ю до Адама.

— Ми не просимо вашого схвалення, — сказала вона, ледве стримуючи сльози. — Ми просимо лише зрозуміти нас.

Батько підвівся, його постать здавалася величезною й суворою, наче стіна, яку неможливо подолати. — Якщо ви підете цим шляхом, ви втратите нашу підтримку.

Адам і Лея переглянулися. У їхніх очах було і страх, і рішучість. Вони знали: тепер їхня боротьба тільки починається. Слово «любов» стало забороненим у їхньому домі, але саме воно давало їм силу й надію.

У кімнаті запанувала тиша, важка й гнітюча. Та попри цю тишу, їхні серця билися разом, створюючи власну мелодію — мелодію, яку не зможе заглушити жодна заборона.

Наступного ранку Лея мовчки відкривала шафу й складала речі у валізу. Її руки тремтіли, але в очах світилася рішучість. Адам стояв поруч, допомагаючи їй, і кожна складена сорочка, кожна книга здавалася символом нового життя, яке вони обирали разом.

— Ми готові, — прошепотіла Лея, і в її голосі звучала водночас тривога й надія.

Адам підійшов ближче, торкнувся її плеча й притягнув до себе. Їхні губи зустрілися у пристрасному поцілунку — вперше без страху, без тіні заборони. У цій миті він відчув, що знає, що робити далі.

— Я хочу познайомити тебе з моєю справжньою сім’єю, — сказав він тихо. — Учора друг розповів мені: його батько-детектив знайшов сліди моїх біологічних родичів. Це наш шанс дізнатися правду.

Лея не відвернулася. Вона лише кивнула, приймаючи його рішення.

— Я з тобою.

Вони зібрали валізи й тихо вийшли з дому. Слуги бачили, як двоє молодих сердець залишають родинні стіни, але ніхто не зупинив їх. Лише мовчазні погляди проводжали їх у ніч.

— Нехай їдуть, — прошепотів один із них. — Це їхня доля.

І двері за ними зачинилися, залишивши позаду минуле й відкривши шлях до невідомого майбутнього.