Глава 3. Стіна мовчання

Глава 3. Стіна мовчання

Вечір у родинному домі був теплим і затишним. На столі пахла свіжа випічка, мати усміхалася, розповідаючи про свої плани на вихідні, а батько гордо дивився на дітей, які вже стали студентами престижних факультетів. У кімнаті панувала атмосфера спокою й домашнього тепла, але під цим затишком ховалася напруга, яку відчували лише двоє — Лея й Адам.

Вони переглянулися. Їхні серця билися в унісон — настав час. Вони більше не могли жити в тіні таємниці, яка розділяла їхні душі й водночас єднала.

— Мамо, тату… — почав Адам, і його голос злегка тремтів. — Є дещо важливе, що ви повинні знати.

Батьки насторожено замовкли. Мати поклала виделку, батько нахмурився, відчуваючи, що слова сина принесуть щось важке. Лея стиснула його руку під столом, додаючи сили.

— Я дізнався, що я не ваш рідний син, — сказав він прямо. — І Лея знала про це раніше. Ми вирішили, що настав час сказати вам правду.

Мати здригнулася, її очі наповнилися сльозами. Вона відвернулася, ніби намагаючись приховати біль. Батько відсунув тарілку й нахмурився ще більше.

— Хто тобі сказав? — його голос був суворим, майже різким. — Це не те, про що треба говорити зараз.

— Але це важливо, — втрутилася Лея, її голос тремтів, але вона намагалася звучати впевнено. — Ми не можемо жити, роблячи вигляд, що все інакше.

Батько різко підняв руку, ніби відрізаючи їхні слова.

— Досить! Ви ще діти. Є речі, які краще залишити в минулому.

Адам відчув, як холодна стіна виросла між ними й батьками. Він хотів крикнути, що їхні почуття справжні, що він більше не може приховувати любов до Лєї. Але слова застрягли в горлі, перетворюючись на мовчання.

Мати тихо прошепотіла, дивлячись у порожнечу:

— Ми боялися цього моменту. Ми знали, що правда колись відкриється. Але ви не розумієте, які наслідки це може мати.

У кімнаті запанувала тиша, важка й гнітюча. Лея відчула, як їхня мрія про свободу розбивається об сувору реальність. Її пальці ще міцніше стискали руку Адама, ніби вона намагалася втримати їхній світ від руйнування.

Адам дивився на батьків і розумів: між ними виросла стіна мовчання, яку буде важко зруйнувати. Але він також знав — відступати вже пізно. Їхня правда прозвучала, і тепер вона жила між ними, змінюючи все назавжди.