23

Карпати

Друге січня

Карпати - чудове, мальовниче місце де легені наповнюються чистим гірським повітрям, де кожний подих пронизаний холодом та свіжістю, навіть тут, у Буковелі.

Зимові Карпати - казка, в якій мріє опинитись кожний мандрівник.

Неймовірний пейзаж, що відкривається очам зачаровує. Пухнатий, білосніжний килим, що вкриває гірські схили, зелені припорошені снігом верхушки сосни, ялинки, смереки - все це захоплює подих.

Готель "Маруся" повністю з дерева, двоповерховий, але з усіма потрібними комунікаціями всередині. Двір святково прикрашений, посередині стоїть криниця з вирізьбленим орнаментом. Позаду будови тягнеться ліс з облаштованими лавочками, бесідками та мангалами.

Наш номер знаходиться на другому поверсі, балкон якого виходить якраз в сторону високих, засніжених дерев.

Як виявилось в цьому готелі ми будемо два дні, а потім поїдемо в орендований будинок в серці лісу у Ворохті. Дізнавшись це, зраділа, тому що усамітнення - це саме те, чого нам з Артемом не вистачає. Але, як він сказав, спочатку я повинна покататись на підіймачах, спробувати гуцульські страви, медовуху, а потім ми будем відпочивати одні, ніби більше нікого на цьому світі не має.

Від краси навкруги захоплює подих. Ліса, гори на фоні чистого, блакитного неба неперевершеним фоном виділяються й грають фарбами кольорів. Блиск сонячного проміння грається зі снігом перетворюючи його в розсип діамантів на землі.

Понад усе мене вражає повітря. Настільки чисте та свіже, що відчуття немов я тільки зараз почала дихати, ніби легені тільки зараз зрозуміли, що таке, взагалі, дихати. Голосно, з шумом втягую повітря, повільно його видихаючи.

Не розкладаючи речей Артем тягне на один із підіймачів. Купує білет й розповідає, що потрібно швидко заплигнути на сидіння й так само швидко сплигнути. Стає трішки страшно, що не встигну, але в наступну секунду ми вже сидимо на місці й повільно рухаємось до верху.

Артем робить наше фото на пам'ять, де ми щасливо всміхнені, але зіщулені через сонце, яке промінням б`є в очі.

Зверху, коли я швидко сплигую з підіймача вслід за Бойко, мені відкривається чарівний світ місцевих людей та туристів. Продавці наперебій пропонують різні товари від какао до глінтвейну, від шашлику до канапок. Неподалік знаходиться ресторан з виглядом на Говерлу й по переконанню Артема з найкращою кухнею у Буковелі

Заходимо всередину і я охаю від захвату що охоплює при розгляданні інтер'єру. Ресторан з дерев'яного зрубу,тут все виконане у гуцульській тематиці. Сідаємо за стіл з різьбленими ніжками й Артем замовляє банош з ароматною бринзою та шкварками, деруни запечені в горщику зі сметаною, вареники, грибну юшку з телятиною, канапки з салом та медовуху. Від ароматів, що стоять у ресторані розумію, що хочу їсти, хоча до цього не дуже й хотілось.

- Тобі подобається? - Запитує, спостерігаючи за моїм захопленням.

- Дуже. Це неймовірно. Ця атмосфера, що вирує навкруги нас....чарівна. Дякую, що не послухав і все-таки потягнув мене сюди. - З вдячністю відповідаю.

- Поїмо й підемо послухаємо, як грають на трембіті тут поряд. Тобі сподобається.

Після ситного обіду, вийшовши з ресторану прогулюємось трішки вперед, у глибину лісу, де виходимо на саморобну площадку, що наполовину висить у повітрі. Там же стоїть дід з довжелезною трембітою у руках. Він привітно вітається, й довго не балакаючи починає грати. Мелодія голосна, протяжна та довга. Вона ніби показує своїм віщанням Карпати з середини, їх душу та серце.

Після гри дід, який представляється Василем, розповідає історію цього духовного інструменту:

Подейкують, що виникла трембіта через те, що дуже давно молодий парубок та дівчина покохали один одного. Але через деякий час родина молодої красуні перебралась до Говерли, а сім’я, де виріс юнак, попрямувала у Бескиди. Сумуючи за коханою, хлопець вигадав трембіту із силою громовиці. Як гукне – чути аж на Говерлі. Та згодом юнак загинув у бої з диким звіром, а дівчина про це не знала. Марно чекала вона коханого, а потім взяла свою трембіту та піднялась на Говерлу. Відтоді ніхто її більше не бачив. І кажуть, коли у Карпатах гинула чиясь любов, то з Говерли було чути печальний звук трембіти…

Потім дід Василь розповідає, що від довжини трембіти залежить й висота звуку. В середньому вона має три метри. Виготовляють її зі смереки та обгортають березовою корою.

Але вважається магічною та трембіта, яка виготовлена з “громовиці” – дерева, у яке потрапила блискавка.

Раніше трембіта була єдиним засобом зв’язку між вівчарами. За допомогою інструменту вони могли оповіщати про своє місцеперебування, а також попереджати про небезпеку. Звук трембіти може лунати на 50 кілометрів.

Дізнавшись цікаві факти, напившись медовухи й глінтвейну, спробувавши гуцульські страви, помічаємо, що непомітно на землю опустився вечір. Повернувшись у номер без сил падаємо на ліжко й одразу засинаємо в обіймах один одного. Останнє про що думаю, це захоплення від побаченого.

* * *

Другий день починається зі сніданку, який принесли у номер. Швидко поївши Артем тягне мене знову на підіймач, на гору. Там веде за ресторан у якому вчора обідали й мені відкривається інший вид: засніжений спуск різного рівня складності й нахилу. Один пологий, інший крутий. Там пропонують прокататись на сноуборді, снігоході, лижах, сноутюбінгу, санях і спробувати зорбінг*.

Зорбінг відмітаю одразу, тому що летіти з крутого схилу, знаходячись у прозорій кулі страшно. Сноуборд та лижі також відпадають. Залишається сноутюбінг, снігохід та сані. Артем вмовляє спробувати сноутюбінг, зважаючи на те, що це туба ( на вигляд як пончик) найменше травмонебезпечна. Кататись на такому пончику може кожний, навіть трирічна дитина, тому вирішую спробувати. Обираємо доволі пологий спуск вниз, і я разом з Артемом лягаємо кожний на свою тубу.

Спуск починається з мого крику повного захвату та сміху. На неймовірній швидкості лечу до низу крутячись на тубі по своїй осі. Від запалу перехоплює дихання. Мій голос дзвінко лунає у повітрі відбиваючись від гірських схилів, з'єднуючись з музичним голосом Артема. На мить все перестає існувати. Є тільки я, та білосніжна дорога вниз, сніг летить в обличчя, залазить під комір й холодить шкіру, але це не заважає, навпаки додає драйву.

Спустившись сміючись стріпуємо з себе сніг й знову підіймаємось наверх, щоб тепер спробувати сані. На них так само весело, як і в дитинстві. Швидко, небезпечно, страшно. Адреналін вирує у крові, від чого пізніше відчуваю себе виснаженою, але щасливою. Знову не помічаємо, як проходить день й настає вечір. Вечеряємо у номері готелі при легкому світлі торшерів.

* * *

На третій день вирушаємо до орендованого будинку. У Ворохті нас зустрічає адміністратор, який показує дорогу. Авто занурюється у ліс немов равлик, постійно буксуючи у сніжних завалах. Але через декілька годин ми все-таки дістаємось цілі. Краса, що відкривається очам, неймовірна. Одноповерховий будинок зі зрубу стоїть посеред високих хвойних дерев. Всередині у вітальні одна стіна повністю зі скла, крізь яке можна спостерігати за лісом. Поряд комин у якому вже потріскує полум'я. Різдвяна, прикрашена ялинка до стелі, стоїть неподалік від комина сяючи мерехтінням іграшок. Далі йде спальня й кухня, у якій холодильник заставлений їжею. Адміністратор - чоловік років сорока в важкому кожусі привітливо бажає нам гарного відпочинку, впевнюючи, що варто нам тільки зателефонувати, як продукти чи щось інше одразу підвезуть. Також розповідає, що найближчий такий самий будиночок у трьохсота метрах від нас тому по ідеї відпочивальники не повинні заважати один одному. Прощаємось, а потім розкладаємо речі у спальні. Пізніше йдемо у вітальню де сідаємо на широкий кутовий диван напроти скляної стіни та комину.

Напевно це саме найкраще, сидіти в обіймах коханого під мирне потріскування полум'я й спостерігати за сніжинками, що повільно падають на землю.

- Я такий щасливий бути саме тут разом з тобою, Ліро. - Порушує тишу Артем.

- І я щаслива. Навіть не думала, що тут, у Карпатах може бути настільки гарно й спокійно. Довго ми тут будемо?

- Стільки скільки захочеш ти. - Посміхається й ніжно цілує.

Повільно роздягає мене, стягуючи одяг й кидаючи його на підлогу. Лагідно пестить тіло, припадаючи поцілунками не зупиняючись ні на хвилину. Торкається своїми вустами всіх чутливих точок на шкірі, точно знаючи, як змусити мене тремтіти від захвату та жару. Губимось в своїх емоціях, коханні. Танемо у відчуттях, що дарує нам близькість тіл. В пориві пристрасті падаємо на підлогу, опиняючись біля комина. Жовте полум'я ласкає шкіру своїм теплом пом'якшуючи риси обличчя та тіла, перетворюючи нас у суміш приємних золотавих кольорів.

Потім обгорнувшись у м'яку ковдру сидимо на дивані розмовляючи про враження після Буковелі. Артем розповідає, що вони з батьками кожний рік приїжджали сюди, але цей раз набагато кращий ніж всі інші. А потім я помічаю те, чого не повинна.... Те чого просто не може бути.... Невже це мій зір мене обманює? Чи це під впливом глінтвейну, який я пила ще два дні тому?

Зриваюсь з дивану й в один крок опиняюсь перед скляною стіною, стягнувши ковдру з Артема. Вдивляюсь у сутінках між дерев й знову його бачу!

Фрол тут! І впевнена, що він теж бачив мене!

*Зо́рбінг (сфе́рінг, о́рбінг) — прикладний вид спорту, що полягає в спуску людини у круглій прозорій кулі, зорбі, з гори або пов'язаний з перетинанням водойм всередині аналогічної кулі. Різновидом застосування є біг всередині зорба по горизонтальній поверхні зі знятою підвіскою безпеки.