11

Під вечір повертаюсь додому сильно стискаючи у руках телефон, "гарячий" від дзвінків мами та Артема. Не можу ні з ким із них розмовляти. Серце ниє та болить через весь цей безлад, що відбувається в моєму житті. З'являється відчуття, що я просто за цим всім відсторонено спостерігаю, ніби це не я головна героїня цього кіно.

Тато виявився не татом. У мами нове - старе кохання. Артем поцілував мене. Дах їде від такого. Навіщо він зробив це? Для чого? Чому просив вибачення, якщо це я повинна просити. Але душа потайки радіє від його вчинку. Душа співає й танцює, що ВІН мене поцілував.

Чому все не може бути, як у нормальних людей? Чому тато Артема виявився моїм? Як взагалі Антон Миронович збирається це все пояснювати своєму НЕ синові? На що він взагалі розраховував розповівши все мені?
Краще б я не знала цього.

Мені боляче від думок, що буде з Артемом коли він про все дізнається. Боляче, що він можливо подумає, що я та мама охочі лише до грошей. На жаль скоріше за все так і буде.

Антона Бойко вже немає. Мати лежить на дивані перед телевізором перемикаючи канали. Почувши мене зачиняючу двері зустрічає у маленькому коридорі.

- Привіт.

Буркаю у відповідь щось схоже на привітання.

- Ліра, я знаю тобі важко.... важко сприйняти це все, але благаю, зрозумій.

- Мам, - перебиваю її, - я не проти ваших відносин й все таке... Але й ти зрозумій. Дізнатись, що людина, яка все життя була поряд покинула мене, потім дізнатись, що ця ж людина не мій рідний тато... А потім ще й як сніг на голову новий тато. Рідний тато. - Схлипую від почуттів переповнюючих мене. - Тато хлопця який мені подобається.

Ось я і зізналась. Більше собі аніж мамі. Артем Бойко мені подобається. Це важко. Дико. Але це так.

Мама стоїть мовчки уважно розглядаючи мене. Потім підходить ближче, ніжно обіймає, притискає мою голову до грудей.

- Все буде добре донечко. Все буде добре. - Шепоче гладячи мене по волоссю. - Я знаю, що він в університеті поводив себе не найкращим чином. Це нормальна реакція на знання якими він володів. Він знав, що тато допоміг тобі вступити до ВНЗ, знав про телефон. Як будь-яка людина, що бачить як його сім'я розпадається на частини він таким чином бунтував, показував своє відношення до цього. Це не його і не твоя вина. Просто так склалась доля.

Я посміхнулась гірко. Так склалась доля. Невже наша перша зустріч з Артемом була не простою випадковістю? Не знаю. Можливо справді є хтось, хто керує нашими долями, життям. Можливо це було написано ще навіть задовго до нашого народження. Як би там не було чомусь моє життя за короткий період часу перевернулось догори дном.

Відсторонююсь від мами видавлюючи посмішку.

- Я спати.

Мама киває головою мило посміхаючись у відповідь.

* * *

Останні дні навчання цього тижня проходять непомітно. На диво в університеті більше ніхто не шепоче за моєю спиною неприємностей. Ніхто не сміється тихо показуючи на мене пальцем. На мене просто не звертають увагу ніби я пусте місце. Не знаю, що гірше, повне ігнорування чи пильна увага.

За обідом у п'ятницю розповідаю Лізі про все. Її реакція мене дивує. Повний спокій.

- Тоді зрозуміло чому Бойко ТАК на тебе реагував. - Говорить привітно посміхаючись Єгору, який вже сів поряд.

- І чому ж ? - Питає хлопець.

Я завмираю на секунду, не маючи бажання йому розповідати. Тим більше невідомо чи знає Артем, якого ці дні взагалі не видно в універі.

- Вона йому подобається просто. - Сміючись каже Ліза, штовхаючи мене під столом ногою.

- Напевно. - Кажу, й відчуваю як червонію.  Даремно я розповіла подрузі про поцілунок.

Єгор уважно роздивляється моє обличчя, підмічає червоні щоки й посміхається.

- Бачу, що їй він теж подобається.

- Ей. Я тут. - Бурчу.

Солодка парочка сміється зі значним поглядом дивлячись на мене.

- Ти знаєш де він? - Несподівано питає Єгор. Я розумію про кого він.

- Ні.

- Коли ти його бачила?

- Два дні назад. А що?

- Просто його немає ні в дома, де батьки живуть, ні у квартирі. Телефон вимкнутий. Я хвилююсь.

Хлопець Лізи сканує мене очима очікуючи моєї реакції. На що він розраховує? Що я знаю де його найкращий друг? Хотіла б я знати сама. Але я боюсь зустрічі або розмови із ним. Після поцілунку й прийняття того, що він мені подобається я сама не знаю як на все реагувати й що йому сказати, коли Антон розповість правду. Скоріше за все він вже її розповів, тому Артем не доступний для навколишнього світу. Думаю він зачинився від усіх й планує моє вбивство. Ну або просто переварює цю новину. Не знаю.

- Я нічого не знаю. Вибач.

Вихідні й наступний тиждень проходять довго та нудно. Мама проводить багато часу з Антоном, який підвищив її до менеджера, хоч вона була й проти. Одногрупники почали зі мною розмовляти на перервах. Більше ніхто не кривить обличчя коли проходжу повз. Повинна зізнатись це приємно. Можна навіть сказати, що все налагоджується.

Єдине, що не дає мені спати вночі це вимкнутий телефон Артема й мої думки про всю ситуацію цілком. Антон Миронович на моє запитання чи Артем вже все знає й де він, відповів, що йому потрібен час для того, щоб прийняти новини, тому він поїхав із міста.

Кожну ніч Бойко приходить уві сні розмовляючи зі мною. Деколи він свариться, кричить, що я погана людина, що я не заслуговую його тата. А деколи він пестить мої вуста своїми, роздягає поглядом змушуючи шепотіти його ім'я. Після такого я прокидаюсь спітніла й стривожена.

Подумки я знову й знову уявляю його реакцію на новину про батьків. Про мати, яка виявляється має іншого чоловіка й про тата, який не рідний. Це все вдарило по мені доволі сильно, але я не можу навіть уявити, як це вплило на нього. Невже він міг зламатись від такого? Можливо він ненавидить мене? Можливо він повинен ненавидіти мене? 

Спочатку мені шкода Артема. Потім я думаю, що теж заслуговую на батька. Думаю, що повинна жаліти себе, а не його, адже він ріс з Антоном Мироновичем, бавився із ним, їздив у подорожі. Одразу ж згадую свого батька. У мене він був теж. Він не повинний був мене любити, але любив. Мені соромно за такі думки. За егоїзм. Але я не можу перестати радіти позитивним змінам у нашому із мамою житті.

Ще за тиждень Антон, якого вперто називаю на ім'я перевозить нас із мамою в нову квартиру із дорогим ремонтом. Великі, світлі кімнати, нові меблі. Все яскраве та гарне. Моя кімната має терасу з виставленими на ній різними вазонами. Широке ліжко стоїть посередині прикрите м'якою ковдрою. Туалетний столик, гардеробна кімната заповнена до відказу. Все це з'являється за п'ять днів. Як дитина радію цьому, але думки про Артема витісняють мої позитивні враження змінюючись на сумні. Я відчуваю себе чужою. Ніби я забрала чуже життя.

Антон спеціально не перевозив нас до будинку де жили вони з Артемом. Я йому за це вдячна. Думаю він розуміє, що ні я ні мама не хочемо лізти в чужі спогади.

Артем так і не з'являється, хоч минуло вже два тижні. Антон говорить, що з ним все добре, що він все зрозумів, але поки не готовий повертатись додому.

Так проходить ще два тижні. У нас з Антоном навіть склались дружні відносини. Я бачу, що він намагається як може мені сподобатись, тому розваливши стіну недовіри дозволяю йому стати ближче до мене. Останній тиждень жовтня ми проводимо з ним багато часу граючи в настільні ігри. Мама з посмішкою на обличчі спостерігає за цим. В її очах світиться кохання до нас обох.

* * *

Першого жовтня, в ніч з суботи на неділю дзвонить мій телефон. Не дивлячись на екран підіймаю трубку.

- Так?

- Привіт.

Від голосу який пролунав з телефону одразу ж сідаю на ліжку.

- Привіт Артем. - Я так рада чути його.

- Я все знаю. Правду.

У горлі з'являється комок який ніяк не можу ковтнути. Вина захльостує мене з голови до ніг. Серце калатає немов ненормальне, а в животті осідає важкість.

- І як ти до цього відносишся? - Питаюсь тихо.

- Якщо ти про моє відношення до тебе, то я тебе не звинувачую. Я розумію.

- Справді? - Здивування напевно занадто яскраве. Я не очікувала такої реакції. Скоріше я думала, що весь свій гнів Артем скине на мене.

- Мені важко, але це доля. Я дзвоню не для цього.

- А для чого?

В телефоні чується якийсь шум, важке дихання й стинання.

- Ти повинна прийти завтра опівночі до старого заводу. Він нижче тією дороги де я тебе ... де я тебе поцілував. - Голос Артема стає холодним немов лезо. Більше не чується музики в ньому.

- Навіщо? Щось сталось?

- Нам потрібно поговорити Ліро. Приходь завтра. Тільки... Тільки татові не кажи нічого.

Душа опускається в п'яти. Я розумію, що щось не так. Він не повинний хотіти зустрітись зі мною. Він повинний мене ненавидіти.

- Добре. Я прийду. - Погоджуюсь, хоч і розумію, що напевно це моя перша помилка. На що здатна людина в гніві? В стані афекту?

Боже я справді думаю, що Артем зробить мені боляче??

Після згоди одразу ж лунають гудки. Він поклав трубку.

Падаю спиною на м'які подушки розкинувши роки вбік. Серце не перестаючи голосно б'ється в грудях. Несподівано для самої себе згадую поцілунок. Здається то було вічність назад. Тепер моє життя ще більше змінилось.

З думками про Артема знову засинаю.