5

Останній вихідний, перед новим тижнем навчання, проводжу вдома дивлячись на стелю. Намагаюсь знайти там відповідь, згадуючи викрики Артема учора: "Не бреши, що нічого не знаєш. Не бреши.". Що він мав на увазі? Про що, на його думку я брешу? Я навіть не знайома з його оточенням. Можливо у нього якась психологічна хвороба? Або він знає те, чого не знаю я.

Ще одне питання не має відповіді: що Артем робив влітку тут, у цьому районі бідних невдах, які про автомобіль S- класу можуть тільки мріяти? Що взагалі, пихатому мажору може тут знадобитись, чи хто? Якщо зібрати усі факти, я маю : мажора влітку який збив мене на автомобілі, погрози, що грошей із нього не витягну, допомогу у вступі у ВНЗ, ну і жагучу ненависть Артема до мене з обвинуваченням у брехні, то в підсумку нічого не зрозуміло. Його відношення виглядає як особиста ненависть та зневага, навіть огидливість, але головне питання: чому? Можливо мені потрібно самій до нього підійти та спитати, чим заслужила таке відношення? Хоча я вже можу уявити нашу розмову і його зневагу до мене. Ні, цей варіант точно не підходить. Певно краще пустити це все у вільне плавання та менше перейматись через пихатих мажорів. Так, все! Артем не заслужив навіть того, щоб я про нього думала.

Час до вечора проводжу у компанії телевізора, безцільно переключаючи канали в надії натрапити на щось цікаве. Роблю чай, завертаюсь в улюблену ковдру дивлячись рекламу. Весело Ліра. Дуже весело, так?

Вночі, коли не дочекавшись маму з роботи, думаю про те що домашній телефон зараз би був дуже доречним, або мобільний. Зайвих грошей немає, тому роздумую над тим, щоб знайти підробіток після навчання. Все-таки без мобільного в наш час важко.

Заснув у думках про роботу, сниться сон: я стою на стоянці торгового центру "Оазис" зовсім одна у повній темряві. Інколи одинокий ліхтар мигтить світлом, кидаючи відблиски на асфальт. Мені страшно й дуже сумно. Я відчуваю таку самотність, яка з'явилась перший раз, коли тато нас покинув. Помічаю недалеко від себе людину, яка обернута до мене спиною. Роблю кроки уперед, простягаю руку намагаючись доторкнутись, дізнатись хто це, але людина обертається сама. Артем. Погляд у нього настільки хворобливий та сумний, що хочеться його пригорнути до себе, міцно обійняти та ніколи не відпускати. Але із кожною хвилиною, що ми стоїмо дивлячись один на одного очі хлопця наповнюються гнівом, практично вбиваючи мене на місці.

Прокидаюсь від голосного звуку ще старого, радянського будильника, який дзвенить ніби прийшов кінець світу. Вимикаю його та підіймаюсь з ліжка. Понеділок. Новий день, новий тиждень. Та одразу ж мільйон переживань, як себе поводити якщо побачу Артема, чи як реагувати якщо він знову почне звинувачувати у невідомій нікому брехні? Або, як дати відсіч його друзям - недоумкам, які захочуть знову познущатись наді мною?
З кожною такою думкою настрій все більше падає у прірву пекла. Ну, Ліра, отямся й перестань сама себе жаліти та налаштовувати на негатив. Голову вище та до навчання. Останній тиждень вересня, на вулиці ще чудова погода, а ти переймаєшся через психічно нестабільного недоумка.

Але в університеті мені стає зрозуміло, що думки, Артем - мій ворог не були дурницями, а повністю обґрунтованими. Як тільки переступаю поріг на мене одразу же косяться погляди студентів з паралельних потоків, з якими ще декілька днів назад я сміялась на перерві, дивлячись зневажливо та якось осуджуючи. Деякі шепочуться прикривши рота рукою, намагаючись сховатись, а деякі говорять відкрито, що я повія, яка встигла переспати із Єгором хлопцем найкращої подруги та з Артемом. Від почутого червонію, та завмираю біля входу. Як мені пережити ТАКЕ????? Невже всі вірять в такі чутки?? Невже я схожа на легкодоступну дівчину???

Впевнена це все Артем!

Рішуче відправляюсь в групу Лізи, збираючись запитати у її хлопця де зараз пара в Артема. А як тільки побачу цього пихатого мажора - недоумка одразу ж заліплю йому портфелем по голові. Але шукати Артема мені не доводиться. На другому поверсі біля кабінету філософії помічаю його у компанії своїх друзів й блондина який на тому тижні обізвав повією. Швидко підходжу до них не думаючи ні про що. В голові шумить від гніву, а сама перетворюсь у комок нервів.

- Ей!

Артем обертається на мій голос, штурхає блондина у плече поглядом показуючи в мій бік. Зухвалі посмішки з'являються на їх обличчях й майже весь поверх вже дивиться на мене, очікуючи цікавої сцени.

- Що? - Крізь сміх запитує.

Підходжу ближче, удаючи, що мені байдуже до поглядів, байдуже до неприхованих насмішок в очах його друзів.

- Навіщо? - Одне запитання. Я знаю, що він розуміє про що його запитую.

- Ти про що? - Музичний голос розливається по коридору з нотами здивування.

- Ти знаєш про що! - Мій же голос майже дзвенить від напруги.

- Ліра, учора було звісно добре, але не думай, що це щось змінює між нами. У нас різні соціальні статуси, тому вибач. Нічого не вийде.

Від почутого німію, забувши усі слова які хотіла йому сказати. Гнів вмить випаровується, а на зміну приходить розчарування у всьому оточенні навколо. Адже зараз, після таких слів кожен знову шепочеться за спиною усміхаючись. Блондин знову кашляє в кулак зі словами " повія ", ніби по іншому й не вміє. Тіло тремтить немов листя, яке ось-ось зірветься й полетить до низу, закружляв у вітровому вихрі. Ненависть до Артема, як лавина загрожує прямо у цю секунду звалитись, зачепивши всіх на своєму шляху.

- Ну? Чого встала? Вали звідси, невдаха Ліра.

Майже усі в коридорі починають сміятись в такт Артему, підтримуючи зірку університету. Образа заповнює мене доверху, виливаючись через край. Образа та нерозуміння. За що він так зі мною!? Обертаюсь та під погляди студентів тікаю, ганебно пригнувши голову не дивлячись ні на кого. Вилітаю з університету на двір, вдихаючи свіже ранішнє повітря, яке холодить моє гаряче обличчя. Сльози стоять в очах, але поки що я не можу дозволити їм вийти перед усіма. Плюю на навчання, на мрії й відправляюсь додому зализувати душевні рани.

                                                                      * * *

Кидаю портфель на підлогу, сповзаю по стінці заливаючись слізьми. Відчай який відчуваю розриває на багато мілких частин. Біль у грудях розноситься по всьому тілу агонізуючи всередині. Не думаю ні про що, просто захльостуюсь солоною водою з очей. Хочеться кричати від образи та не справедливості на весь світ, на Артема, на студентів, які як стадо слідують за головним бараном в університеті, дублюючи його поведінку. Хочеться закутатись в ковдру з головою, закрившись від усіх. Викинути з голови сьогоднішній день, забувши як страшний сон. Але на жаль це реальність від якої не втекти. Яка тепер буде переслідувати мене всі п'ять років навчання. Слова Артема, як пляма яка тепер ніколи не відмиється й неважливо правда це чи ні. Стаду ніколи не зрозуміти, що можливо якби вони не підтримували цього недоумка все було б по іншому. Стадо раде, що принизили не когось із них, воно раде, що це хтось інший.

Не знаю скільки часу проходить, поки сиджу біля стіни. Вхідні двері відчиняються й до квартири заходить мама.

- Привіт донечко. Щось сталось? - Питає, помітивши мої червоні від сліз очі.

- Впала. - Відповідаю, шмигаючи носом, не збираючись казати правду, що за один день в університеті я перетворилась на повію в очах усіх учнів.

- Впала? Вставай, будем обідати.

Підіймаюсь і йду з мамою на кухню. Сідаю на стільчик біля стіни відкинувшись на неї спиною.

- Де ти була вчора? - Мама здивовано обертається від плити.

- На роботі.

- А ввечері?

- Ліра....- Мнеться в нерішучості. А потім посміхається, щиро та яскраво, немов сонце виглянуло з-за хмари. - Я маю тобі дещо сказати.

- Слухаю. - Схрещую руки на грудях, дивлячись на неї в очікуванні.

- У мене є еммм....я зустрічаюсь з одним чоловіком. Ми ще влітку почали, але я боялась тобі сказати.

- І хто це?

- Ти його не знаєш. Він з роботи.

- Я дуже рада, мам.Чесно. Чому ти боялась сказати мені?

- Не знала як ти відреагуєш. Я знаю, як ти любиш тата. - Мама сідає поряд взявши мене за руку.

- Мам, тато нас покинув, не дивлячись на мою любов до нього. А ти гарна жінка, тим більш я вже не маленька. Ти можеш зустрічатись з ким хочеш.

Бачу, як у мами ніби відлягло від моїх слів. Мама у мене справді гарна. Світле хвилясте волосся зібране у хвіст, блакитні живі та допитливі очі завжди дивляться із любов'ю та підтримкою. Струнка, з тонкими руками й блідою шкірою. Виглядає вона так, ніби працює в тому ж банку, як мінімум менеджером, а не прибиральницею.

Згадую, як мама працювала справді менеджером в іншому банку, поки все наше життя не пішло шкереберть. Так, ми ніколи не були багаті й не купались в золоті як Скрудж, але на життя вистачало й навіть на відпочинок влітку на морі. А потім тато пішов, а маму скоротили і їй довелось шукати будь-яку роботу, щоб прокормити мене. Тому, якщо вона із кимось зустрічається я тільки рада.

Вечеряємо під таємну посмішку мами, яка постійно заглядає на мене майже підплигуючи на місці в нетерпінні. Коли з їжею було закінчено, а посуд був вже помитий, мама закриває мені очі й веде в кімнату. Саджає на диван й вручає якусь коробку в руки.

- Що це? - Запитую з посмішкою.

- Подарунок.

Відкриваю очі й здивовано дивлюсь на коробку. Це новий смартфон, якраз такий на який я не так давно дивилась важко зітхаючи, дозволивши собі тільки мріяти про нього.

- Мамо! Дякую. - Обіймаю маму, зарившись носом в її волосся. - Дякую. Але де ти взяла гроші?

- Трішки назбирала з літа.

- А я як раз думала влаштуватись на роботу після навчання...

- Не думаю, що це вдала ідея, Ліра, ти повинна вчитись, а не працювати.

- Мам... А я думаю навпаки. На навчання час залишиться, обіцяю, а зайвими гроші не бувають. Зможу допомогти тобі хоч якось.

Переконати маму вдається не одразу, але я повна рішучості справді шукати підробіток. До вечора мама бере з мене обіцянку, що якщо не буду встигати з навчанням, доведеться покинути роботу, але я впевнена, що в мене все вийде.

Після того, як домовляюсь з мамою про роботу, перше, що роблю, телефоную Лізі.

- Привіт.

- Ліро, привіт. Де ти була цілий день? - Схвильований голос подруги звучить із динаміка.

- Вдома.

- Чому????

- А ти ще не знаєш?

- Ти про чутки які пустив Артем ? Чула. Цілий день намагалась пояснити людям, що такого не було. І якщо половина студентів повірила, або принаймні, виключила з цього списку Єгора, то інші почали додавати нові подробиці.

- І ти питаєш чому мене не було? Коли я зайшла в університет, все це полилось на мене немов з відра.

- Мені так жаль, Ліра. Я знаю що це не правда й намагалася тебе захистити цілей день, але хто я і хто Артем. Єдине, що можу сказати, це те, що Єгор посварився з ним через це прямо посеред великої перерви.

- Справді? - Перепитую, тихо прошмигуючи на кухню, щоб не заважати мамі спати.

- Ага. Ти завтра будеш?

- Не знаю... Я...

- Ліра, якщо ти будеш ховатись, чутки стануть ще гіршими. Ти маєш прийти гордо задерши носа і показати всім, що тобі байдуже.

- Але мені не байдуже, Ліз.

- Я розумію. Я буду поряд.

- Добре.

                                                                 * * *

Наступного дня мені доводиться майже за шкірку підіймати себе з ліжка. Спогади вчорашнього ще занадто свіжі, але Ліза права, ховатись теж не можна.

Швидко збираюсь, вдягаю найкращі речі які є в гардеробі: джинси з високою талією й короткий легкий світшот. Беру портфель у руки й виходжу на двір. Біля під'їзду застигаю немов статуя. Поряд стоїть припаркований чорний джип, з номерними знаками які я напевно ніколи не забуду. Двері відчиняються й з автомобіля виходить Артем. Серце пропускає один удар, а потім починає битись в два рази швидше.

- Привіт Ліра. - Каже хлопець підходячи ближче до мене.