Доля
Важкі грозові хмари встеляли ще донедавна блакитно-ніжне липневе небо. Пронизливий вітер так жалібно завивав, що на душі ставало моторошно і неспокійно. Злючі хвилі щосили намагалися перекинути старенький човен, але бувалі рибалки вперто продовжували витягувати сітки.
Через лічені хвилини на березі навколо рибалок і їх знахідки утворився гурт з допитливих. Хто? Звідки? Як так сталося? Четверо друзів, побачивши таке скупчення народу, з тривогою підійшли ближче і завмерли. На піску лежав молодий юнак з білим, як сніг, волоссям і перекошеним від жаху обличчям, але без жодних слідів насильницької смерті. Це був їхній товариш, якого вони шукали цілісінький день. Думали, п’яний в кущах валяється… Чи, може, до дівки якої завіявся… А воно он як! Ростику…Ростику… І всі, як один, порішили – через горілку потонув. Ласий він був до цього діла, що там гріха таїти, частенько країв не помічав, все долю випробовував.
Після довгої, як собача пісня, тяганини з приводу нічного інциденту, убиті горем та спустошені друзі пішли до наметового містечка збирати речі. Як тільки сиріє, одразу ж в дорогу. Випити кортіло, пом’янути друга. А п’яними за кермо – зась. Додому дорога далека. Краще на місці заночувати.
До пізньої ночі сиділи навколо багаття, згадуючи, як минулого літа знайшли цю райську місцину, де соснові й смерекові ліси підпирають небо, а лінії горизонту неозброєним оком не вгледиш. Тут розлило свої прозорі води неймовірне озеро Світязь. Тоді друзі дійсно «відірвались по повній» та домовилися щороку зустрічатися всією компанією і відпочивати на тому ж місці.
Випили небагато. Пом’янули товариша і побрели кожен до свого намету. А вже вранці недорахувалися ще одного, Миколи... І на телефон не відповідає, і ніхто його не бачив. Паніка росла, мов на дріжджах. Усі речі на місці. Паспорт теж. Мов крізь землю провалився. Куди тут поїдеш? Вирішили розпочати пошуки. Усіх на ноги підняли. Увесь берег прочесали, незважаючи на втому. Немає!
Випили трохи для хоробрості і полягали. Та не йде сон. Вітер нізвідки піднявся. Намет трясеться, хитається, як скажений.
Опівночі в наметі все затихло. Поснули. Та, пиво, хай йому грець, назад проситься. Пішов Степан кущі шукати. Але… так і не повернувся.
На ранок картина повторилася. Жах в очах і німі питання. Просто божевілля якесь! Ноги бігти хочуть, а розум підказує, що тіла знайти потрібно. І вже майже ніхто не сумнівався, що саме тіла. Що казати рідним, як в очі дивитися? Ніби не вберегли! А від чого вберігати? Страх перед невідомою небезпекою виїдав з середини. Але робити ж щось потрібно!
Дільничий зібрав свідчення. Подумав, подумав і запропонував:
Денис із Сашком перекинулися поглядами і погодилися. Бо кращої пропозиції не мали. А ніч не за горами. Страшно обом, а виду не подають.
Біля білої української печі копирсалася старенька. Її одежина хоч і була чиста та залатана, але все одно нагадувала ганчір’я. А от пахло смачно! Хлопці на якусь мить зупинилися, чи від того, що не дуже вірили у надприродні здібності, чи, може, просто боялися почути страшну правду.
Мотря накрила стіл на ганку. Такий смачний борщ з салом та часником, що хлопці забули чого й припхалися. Денис попросив передати ще скибочку хліба, і бабця ввічливо простягла руку. Коли ж їхні пальці торкнулися, у віщунки вогник в очах кудись миттєво зник, натомість кришталики набули чорного забарвлення. Денис відсахнувся, а Мотря мовила:
– Вона прийде сьогодні за тобою… – і сама відсахнулася. Тричі сплюнула, тричі перехрестилася і додала: – Тікай. Мерщій тікай… Та хіба ж від себе утечеш?.. – і сумно опустила голову.