Доля...

Доля… (Історія # 2)

― Бабусю, бабусю, ― мала бігла за старою, намагаючись не відставати, ― А що ти шепотіла вслід тим нелюдам? ― дитина на мить зупинилася, витерла сльози та продовжила, ― Воно так і буде? 

― Дитино, ― стара зачекала, доки мала її наздожене, взяла за руку та продовжила рух. Треба забиратися звідси, ― Я не можу сказати тобі напевно, що всі вони здохнуть, але доля з кожним буде саме така, на яку вони й заслуговують. Ми звичайні з тобою люди. Ми не судді, не боги. Ми ті, хто маємо силу просити та маємо силу жити далі. 

― Ми живі, ― дівчинка трималася з останніх сил, ― А наші рідні… 

― Дитя, ― стара нахилилася до малої, обтерла лице від крові, провела рукою по волоссю, ― У кожного свій шлях. Твоя мама любить…

― Любила! ― з голубих оченяток приснули сльози, ― Її більше немає! Вона любила... 

― Любить. Вона продовжує любити тебе. Так, поруч її немає, але вона зробила все, щоб ти жила, несла в цей світ добро та пам’ять про неї. Про вчинки людей. Ти повинна бути сильною. Я не можу втішити тебе. То велике горе — втратити мамцю чи будь-кого іншого. Таку діру нічим не залатати. Сум, розпач, біль… Ти можеш плакати, горювати, але насамперед ти повинна вижити та жити. Розумієш? 

― Чому? ― тихо спитала мала. 

― Тому, що ти несеш в собі кров нації незламних, непоступливих, вольових, вільних людей. Ми українці. Ми знаємо ціну життя. Ми вміємо цінувати та примножувати, не відбираючи чуже. 

― А що ж мені робити з тим чорним, що в мені розквітає з кожним кроком, який ми робимо від села?

― Нічого, ― відповіла стара та потягла малу до лісу. Ще не все листя впало з дерев, може, вийде переховатися. ― Те чорне буде нагадуванням про те, що поряд з нами живуть нелюди. На вигляд такі самі, як і ми, але приходять у світ пустими. Сама оболонка. 

― Як це? ― біленькі брівки від подиву поповзли угору. 

― Це, онука, коли ось тут, ― стара показала на скроню, ― нічого не працює. Туди ллють непотріб, а воно лише дає сигнал кивати. І знаєш що? 

― Що? 

― Ці бовдури кивають. А знаєш чому?

― Чому? ― розповідь незнайомої старої трохи відволікала дівчину від горя, яке принесли чужі в їхній дім. Важка техніка заїхала в село з першими променями сонця. Сплигуючи з танків, солдати розповзалися селом, наче таргани. Стукали у домівки, вбивали собак за те, що ті захищали господарів гавкотом. У тітки Стефи навіщо-то розстріляли корову. Маня носила телятко, а сусідка створювала затишні умови для годівниці. А вони сміялися, штовхали старого батька Стефи, а потім пройшлися чергою по сараю. Маня плакала, тітка Стефа намагалася прорватися до корівки, але її вдарили. Вона впала і більше не піднялася. Потім чужинці прийшли на наше подвір’я. Вони говорили, що браття, а самі виносили з будинку речі. Зайця, що подарував мені тато, теж забрали. Навіть зняли штори у санвузлі. Зламали унітаз, тому що не змогли зняти. Казали, що прийшли нас визволяти, а самі закрили усіх селян у підвалі сільської ради. Там були бабусі, декілька дідусів та жінки. Я була найменшою. За десять днів принесли на всіх три відра води, дві булки хліба та декілька пачок гречки. Дорослі замочували кашу, а коли вона розбухала, роздавали маленькими порціями. Всі їли через силу. Від страху, холоду та хвилювання за близьких апетиту не було. Іноді ми чули черги, а потім село наче завмирало. Дорослі мовчали. Декілька разів приходив нетверезий солдат та щось кричав. Марічка плакала, моя мама намагалася з ним говорити. Він казав страшні речі та йшов. А вчора вночі нас вивели з підвалу та повели на край села. Пам’ятаю лише, як матуся взяла мене на руки. Я вже доросла для такого, але вона не відпускала та весь час щось шепотіла.

― Тому що в них порожньо тут, ― стара приклала руку до своїх грудей і цими діями обірвала важкі спогади малої.

― Бабцю, але ж не можна без душі жити, ― дитина мимоволі теж поклала долоньку на свої груди, ― Нам отець Димитрій казав, що в кожної живої істоти є душа. Правда, про мозок нічого не казав. То може, в них мозку немає?

― А я і не кажу, що в них немає душі, ― стара зняла теплу хустку зі своєї голови та накинула малій на плечі. Холодно, а дитина легко вдягнена, ― Отець Димитрій правий. Душа є у кожного, але не кожен докладає зусиль для того, щоб вона наповнювалась сенсом.

― Сенсом, ― дитина здригнулася. Вітер не жалів їх із бабцею й пробирав до самих кісточок.

― Так. У кожного є сенс життя. А щоб те життя відчувати й думати своїм мозком, треба вчитися.

― Я ще мала, ― вона обігнала стару та, задравши голову, зазирнула у вічі, ― Повинна була йти до школи в цьому році. Ми збиралися посадити квіти. Багато квітів. Мама любить… любила квіти. Як тепер бути зі школою, знаннями? 

― Ти вчишся з першого ковтка повітря, ― стара посміхнулася дитині, ― Як тільки мама бере дитя на руки, вона вже вчить його. 

― А чому ж можуть навчити колихання? 

― Любові, захищеності. Обійми вчать людей бути чуйними. Обіймами можна підтримати, заспокоїти, зігріти. 

― Не у всіх дітей є батьки, ― дитина прошепотіла, але у старої зі слухом було все гаразд, ― Не кожна дитина має змогу навчатися. 

― Так, не у всіх є батьківські руки. І то не їхня вина. Батьки, які кидають своїх діток, в майбутньому не є повноцінними. Їх спіткає важка доля. Але дітки й без батьків можуть вчитися. Було б бажання.