Доля...

Доля… (Історія # 2)

― Бабусечка, бабуля, ― мала бігла за старою, намагаючись не відставати, ― А то що ти шепотіла у слід тим нелюдам, ― дитина на мить зупинилася, витерла сльози та продовжила, ― Воно так і буде?

― Дитино, ― стара зачекала доки мала її наздожене, взяла за руку та продовжила рух. Треба забиратися звідси, ― Я не можу сказати тобі напевно, що всі вони здохнуть, але доля з кожним буде сама така як вони й заслуговують. Ми звичайні з тобою люди. Ми не судді, не боги. Ми ті, хто маємо силу просити та маємо силу жити далі.

― Ми живі, ― дівчинка трималася з останніх сил, ― А наші рідні…

― Дитя, ― стара нахилилася до малої, обтерла лице від крові, провела рукою по волоссю, ― В кожного свій шлях. Твоя мама любить…

― Любила! ― з голубих оченяток приснули сльози, ― ЇЇ більш немає! Вона любила...

― Любить. Вона продовжує любити тебе. Так, поруч її немає, але вона зробила все щоб ти жила, несла в цей світ добро та пам’ять про неї. Про вчинки людей. Ти повинна бути сильною. Я не можу втішити тебе. То велике горе втратити мамцю, чи будь-кого іншого. Таку діру нічим не залатати. Сум, розпач, біль… Ти можеш плакати, горювати, але на сам перед ти повинна вижити та жити. Розумієш?

― Чому? ― тихо спитала мала.

― Тому, що ти несеш в собі кров нації незламних, непоступливих, вольових, вільних людей. Ми українці. Ми знаємо ціну життя. Ми вміємо цінувати та примножувати не відбираючи чуже.

― А що ж мені робити з тим чорним що в мені розквітає з кожним кроком який ми робимо від села?

― Нічого, ― відповіла стара та потягла малу до лісу. Ще не все листя впало з дерев може вийде переховатися. ― Те чорне буде нагадуванням про то, що поряд з нами живуть нелюди. На вигляд такі сам як і ми, але приходять у світ пустими. Сама оболонка.

― Як це? ― біленькі брівки від подиву поповзли у гору.

― Це, онука, коли ось тут, ― стара показала на скроню, ― Нічого не працює. Туди ллють непотріб, а воно лише дає сигнал кивати. І зазнаєш що?

― Що?

― Ці бовдури кивають. А знаєш чому?

― Чому? ― розповідь незнайомої старої трохи відривала дівчину від горя, що принесли чужі в їх домівку. Важка техніка заїхала у село з першими променями сонечка. Сплигуючи з танків солдати розповзалися селом наче таргани. Стукали у домівки, вбивали собак за те що ті захищали господарів  гавкотом. У тітки Стефи навіщось розстріляли корівку. Маня носила телятко і сусідка створювала затишні умови для годівниці. А вони сміялися, штовхали старого батька Стефи, а після пройшлися чергою по сараю. Маня плакала, тітка Стефа намагалася прорватися до корівки, але її вдарили. Вона впала і більше не піднялася. Потім чужинці прийшли на наше подвір’я. Вони говорили що браття, а самі виносили з будинку речі. Зайця, що подарував мені тато, теж забрали. Навіть зняли штори у санвузлі. Зламали унітаз, тому що не змогли зняти. Казали що прийшли нас визволяти, а самі закрили усіх селян у підвалі сільської ради. Там були бабусі, декілька дідусів та жінки. Я була сама маленька. За десять днів принесли на всіх три відра води, дві булки хліба та декілька пачок гречки. Дорослі замочували кашу, а коли вона розбухала роздавали маленькими порціями. Всі їли через силу. Від страху, холоду та хвилювання за близьких апетиту не було. Іноді ми чули черги, а після село наче завмирало. Дорослі мовчали. Декілька разів приходив не тверезий солдат та щось кричав. Марічка плакала, моя мама намагалася з ним говорити. Він казав страшні речі та уходив. А вчора вночі нас вивели з підвалу та повели на край села. Пам’ятаю лише як матуся узяла мене на руки. Я вже доросла для такого, але вона не відпускала та весь час щось шепотіла.

― Тому, що в них пусто тут, ― приклала руку до своєї груді та цими діями обірвала важкі спогади малої.

― Бабцю, але ж не можна без душі жити, ― дитина мимоволі теж положила долоньку на груди, ― Нам отець Димитрій казав що в кожної живої істоти є душа. Правда про мозок нічого не казав. То може в них мозку немає?

― А я і не кажу що в них немає душі, ― стара зняла теплу хустку зі своєї голови та накинула малій на плечі. Холодно, а дитина легко вдягнена, ― Отець Димитрій правий й душа є у кожного, але не кожен докладає сили для того, щоб вона наповнювалась сенсом.

― Сенсом, ― дитинка здригнулася. Витер не жалів їх із бабцею й пробирав до самих кісточок.

― Так. У кожного є сенс життя. А щоб то життя відчувати й думати своїм мозком треба вчитися.

― Я ще мала, ― вона обігнала стару та, задравши голову, зазирнула у вічі, ― Повинна була їди до школи в цьому році. Ми збиралися посадити квіти. Багато квітів. Мама любить… любила квіти. Як тепер бути зі школою, знаннями?

― Ти вчишся с першого ковтка повітря, ― стара посміхнулася дитині, ― Як тільки мама бере дитя на руки вона вже вчить його.

― А чому ж можуть навчити колихання?

― Любові, захищеності. Обійми вчать людей бути чуйними. Обіймами можна підтримати, заспокоїти, зігріти.

― Не у всіх дітей є батьки, ― дитина прошепотіла, але у старої зі слухом було все гаразд, ― Не кожна дитина має змогу навчатися.

― Так, не у всіх є батьківські руки. І то не їх вина. Батьки які кидають своїх діток в майбутньому не є повноцінними. Їх спіткає важка доля. Але дітки й без батьків можуть вчитися. Було б бажання.