Доля...

Доля… (Історія # 2)

— Бабусечко, бабуля! — мала бігла за старою, ледь встигаючи переставляти збиті ніжки. — А те, що ти шепотіла у слід тим нелюдам... — дитина на мить зупинилася, розмазала сльози по брудних щоках і гарячково продовжила, — Воно так і буде? Вони вмруть? Здохнуть?..

— Дитино, — стара сповільнила крок, зачекала, поки мала її наздожене, і міцно стиснула її крихітну долоньку. Треба було якнайшвидше забиратися. — Я не можу сказати тобі напевно, чи закінчиться їх життєвий шлях прямо зараз. Але доля з кожним обійдеться саме так, як він на те нажив. Ми з тобою люди звичайні, прості. Не судді й не боги. Ми ті, хто має силу просити у неба відплати, і ті, — голос старої дригнув, — Хто має жити далі.

— Ми живі... — дівчинка трималася з останніх сил, ковтаючи сльози. — А наші рідні? Чому вони?..

— Дитя, — стара зупинилася, нахилилася до дитини й обережно обтерла рукавом її обличчя від запеченої крові. Провела шорсткою долонею по розпатланому волоссю. — У кожного свій шлях. Твоя мама любить тебе...

— Любила! — з блакитних оченят знову приснули сльози, прокладаючи чисті доріжки на пильних щоках. — Її більше немає! Вона любила...

— Любить, — твердо перебила її бабуся, заглядаючи в саму душу. — Вона продовжує любити тебе. Так, фізично її поруч немає. Але вона зробила все, щоб ти жила. Щоб несла в цей світ добро і пам’ять про неї. Про те, що тут відбулося. Ти повинна бути сильною. Я не буду дурити тебе й казати, що все мине. Втратити маму — це невимовне горе. Таку діру в серці нічим не залатати. Там назавжди оселяться сум, розпач і біль... Ти маєш повне право плакати й кричати від цього болю. Але насамперед, і повір вона б того хотіла, ти повинна вижити, щоб жити. Розумієш мене? Вижити й жити далі.

— Чому? — ледь чутно прошепотіла мала, дивлячись за їхніми спинами вулицю яка догоряла.

— Тому, що ти несеш у собі кров нації незламних, непоступливих, вольових і вільних людей. Ми — українці! Ми знаємо справжню ціну життя. Ми вміємо цінувати своє та примножувати його, ніколи не зазіхаючи на чуже.

— А що ж мені робити з тим чорним, що розквітає в грудях з кожним новим кроком, який ми робимо від села?

— Нічого, — відповіла стара, міцніше тягнучи малу. До лісу залишилося зовсім трохи. Потрібно було поспішати — на деревах ще залишилося небагато листя, під яким можна було сховатися від ворожих очей. — Те чорне буде тобі нагадуванням про те, що поряд із нами живуть нелюди. На вигляд вони такі самі, як і ми, але приходять у світ абсолютно пустими. Сама оболонка.

— Як це? — біленькі брівки дівчинки від подиву поповзли вгору.

— Це, онуко, коли ось тут, — стара постукала себе по скроні, — нічого не працює. Туди ллють бруд та брехню, а воно лиш дає сигнал кивати. І знаєш що?

— Що? — дитина механічно переставляла ніжки.

— Ці бовдури кивають. А знаєш чому?

— Чому? — розповідь старої хоч трохи відривала її від страшного горя, яке чужинці принесли в їхню домівку.

     Вона пам’ятала як важка ворожа техніка заїхала в село з першими променями сонця. Сплигуючи з броні, солдати розповзалися вулицями, наче таргани. Стукали в хати, розстрілювали собак просто за те, що ті захищали господарів гавкотом. У тітки Стефи навіщось убили корівку Маню. Вона якраз носила телятко, і сусідка так дбайливо облаштовувала для неї затишні ясла... А вони сміялися. Штовхали старого батька тітки Стефи, а потім пустили автоматну чергу по сараю. Маня плакала, стікаючи кров'ю, тітка Стефа намагалася прорватися до своєї годувальниці, але її вдарили. Вона впала на порозі й більше не піднялася.

     Потім чужинці прийшли на наше подвір’я. Вони голосно кричали, що ми «браття», а самі виносили з будинку все підряд. Навіть зайця, якого подарував мені тато, забрали. Зняли пластикову штору в санвузлі. І зламали унітаз — просто тому, що не змогли його відкрутити. Казали, що прийшли нас визволяти, а натомість закрили всіх селян у підвалі сільської ради. Там були бабусі, кілька дідусів та жінки. Я була найменшою серед усіх. За десять днів нам принесли всього три відра води, дві булки гнилого хліба та кілька пачок гречки. Дорослі замочували крупу прямо в холодній воді, а коли вона розбухала, роздавали нам крихітними порціями. Всі їли через силу. Від страху, задухи й постійного холоду апетиту не було взагалі.

     Іноді згори долітали автоматні черги, і після цього село наче завмирало. Дорослі в підвалі замовкали й починали молитися. Кілька разів до нас уривався нетверезий солдат, розмахував зброєю і щось оскаженіло кричав. Сусідська Марічка плакала, а моя мама намагалася з ним говорити, закриваючи мене собою. Він сипав страшними прокльонами й нарешті йшов геть. А вчора вночі нас вивели з підвалу. Повели під конвоєм на самий край села. Пам’ятаю лише, як матуся взяла мене на руки. Я вже доросла для такого, мені було ніяково, але вона не відпускала, тримала міцно. Притискала до себе так сильно, аж хрустіли мої кістки, і весь час гарячково щось шепотіла мені на вухо...

— Тому, що в них пусто ось тут, — стара притиснула долоню до власних грудей, і цим рухом нарешті обірвала важкі спогади малої.

— Бабцю, але ж не можна без душі жити, — дитина мимоволі теж поклала крихітну долоньку собі на груди, наче перевіряла, чи на місці її власна. — Нам отець Димитрій казав, що в кожної живої істоти є душа. Правда, про мозок він нічого не згадував... То, може, у цих чужинців просто мізків немає?