Глава 25.

Звичайний робочий день. За півгодини обід. Збираюсь та поспіхом тікаю з офісу до того, як сюди прийде Себаст’єн. Останнім часом він унадився то обід мені приносити, то після роботи біля машини чекати й вести кудись на вечерю. Не те щоб мене це надто дратувало, але сьогодні ми з Діаною домовились пообідати тільки удвох, як колись. Місце нашої зустрічі за два квартали від мого офісу, тож йду пішки. Подруга вже чекає на мене за столиком.

• Привіт! – обіймаємось.
• Ти вже замовляла? – питаю.
• Ні, чекала на тебе, - маше рукою офіціанту.

До нас підходить чорнявий високий хлопець. Робимо замовлення.

• Як ти? Як твої Патрік і Патрік? – починаю розмову, коли офіціант відходить від нашого столу.
• Все добре! Цього тижня в нас гостює найстарший син Патріка-тата – Філіп, - розповідає, - Тож у мене є безкоштовна нянька і я нахабно цим користуюсь!
• Ну і молодець!
• А як ти? Як тобі живеться в Парижі? – розпитує подруга.
• Ти знаєш, на диво, комфортно, - відповідаю, - Мені це було потрібно.
• Ми хвилювались за тебе після, - запинається Ді, - Ну ти зрозуміла, - не хоче нагадувати про смерть Річа, - Ти була не ти. Не посміхалась. Не жартувала. Нікого не хотіла бачити. Дивилась в одну точку.
• Мені було це дуже складно, - погоджуюсь, - Хочу сказати «пережити», але це неправильне дієслово, бо я це не пережила і навряд чи коли зможу.

Замовкаємо, бо офіціант приносить наше замовлення та розставляє його по столу. Починаємо їсти.

• А чому ти вирішила повернутись в Париж? – продовжує подруга.
• Дивне у вас формулювання «повернутись в Париж», - сміюсь.
• Так, повернутись. Бо ти поїхала звідси двадцять п'ять років тому. А зараз повернулась! – наголошує на своєму.
• Коли народився Річ-молодший, я просто приватизувала його, - зізнаюсь. Діана запитально дивиться на мене. Не розуміє, - Розумієш, він такий схожий на мого Річа! Такі ж очі, таке ж підборіддя і брови він хмурить так само як мій чоловік! – намагаюсь пояснити, - Ти не повіриш мені, але мій онук пахне так само як і мій чоловік!
• Це природньо, він же його онук, - розмірковує Ді, - Так часто буває.
• Так, а я так сумую за моїм Річем, що просто не давала дітям бути батьками й виховувати свого сина, - сумно продовжую, - Я розуміла, що втримати себе проживаючи з ними в одному домі, я не зможу. І тут доречно надійшла пропозиція від дядечка, - подруга давиться водою, яку саме пила, та кашляє, - Ти щось знаєш про це? – підозріло запитую.
• Ти знаєш, - мнеться Діана, - Я обіцяла Себаст’єну, що нічого тобі не скажу.
• Не скажеш що?
• Весь останній рік ми всі переживали за тебе, але Себ просто з ґлузду з’їхав, - розповідає, - Він обдзвонював нас всіх і просив злітати до тебе. Мені здається, що в нього був графік відвідувань. Сам постійно до тебе мотався, а коли одержав те замовлення, просто ошалів від щастя!
• Ну, це я зрозуміла і без тебе, - сміюсь, - А що ще?
• Він вбив собі в голову, що ти не зможеш одужати, перебуваючи в вашому з Річем домі. Спогади і все таке. Тому пішов до твого дядечка та попросив його кудись відправити тебе по роботі на тривалий час. Необов’язково в Париж. На таку удачу Сі-Сі і не розраховував!
• Рішуче. А чому мій дядечко його послухав? – цікавлюсь.
• Спочатку, він його вигнав, - сміється Діана, - Але Себаст’єн почав просто переслідувати твого дядечка і тому довелось його вислухати.
• Себаст’єн може бути переконливим, коли захоче, - погоджуюсь, - Чи мені це не знати? – сміємось.
• І що думаєш з цим робити?
• А що я маю робити? – не розумію.
• Хлопець закоханий в тебе по самі вуха! Місяць з неба дістав!
• І що? Я його ні про що не просила, тож мене це ні до чого не зобов’язує, - відказую.
• Жорстко, - дає оцінку Діана, - Але, мабуть, ти маєш на це право.
• Мабуть. Тим більше я й так, майже щодня, або обідаю, або вечеряю з ним, - жаліюсь, - Раз на тиждень Себ водить мене в кіно, а раз на місяць – в театр!
• Нічого собі!
• І відмови не приймаються! – продовжую я, - А в неділю зранку, він приїздить та забирає мою автівку або в мийку, або на техобслуговування. Уявляєш? Себаст’єн приїздить до мене о восьмій ранку в неділю?!
• Не уявляю, але розумію, що все більш ніж серйозно!
• Справа в тому, що мені це не потрібно, - зізнаюсь я.
• Але приємно? – підначує подруга.
• Звісно, приємно, - погоджуюсь, - А тобі не було б приємно, якби якийсь чоловік в твоїх сорок п'ять так за тобою побивався?
• Це би підвищило мою самооцінку до небес, - закочує очі подруга і ми голосно сміємось так, що на нас починають обертатись з-за сусідніх столиків.

Ми заспокоюємось і якийсь час просто їмо. Потім розраховуємось та виходимо з ресторану. Вже на вулиці Діана обіймає мене, прощаючись, і говорить:

• Тоді хай все йде, як йде.
• Так і вирішимо! – погоджуюсь і ми розходимось в різні боки.